Завантажити

наробив.
— Хто? Роман? — спитав батько. — Знову билися? З чого ж це?
— Аз того, що ми — кум Терешко, Струк та я — піймали його з салом у байраці.
У старого Сиваша затремтіли руки.
— Та й били його?
— Або він нас бив, поки йому руки назад скрутили.
— Нащо ж ви йому руки крутили?
— Щоб у волость одвести. Шкода тільки, що старшина не схотів у холодну посадити.
— І ти вів його зв'язаного... через село в волость?
— А то ж би ніс чи віз на собі?
І відразу всі очі повернулися до старого батька. Він устав білий, увесь тремтячи, як лист під вітром, і звів угору проти Дениса руку.
У -хаті зробилось так тихо, мов усі перестали й дихати.
— Бодай же ти довіку був...
Але слово прокльону спинилося на устах у безщасного батька, і він, як стояв, упав на стіл головою і заплакав старими, тяжкими, як камінь, як огонь, пекучими сльозами.
— Так мене зганьбив!.. Увесь рід наш чесний так зганьбив!.. Брата не пожалів!.. Хоч би мене, старого, пожалів!.. Мою стару голову таким соромом, такою гакьбою покрив!..
І ні слова більше. Тільки чути було, як мати хлипала, стоячи в кутку біля дверей. По Зіньковому обличчю котилися сльози...
 
Частина друга
СЕРЕД НОВОГО ТОВАРИСТВА
Вийшовши Роман з волості, повернув знов у город.
Ще ніколи він не був такий лютий на брата й на селян, як тепер.
Йому, бувши вже не простим мужиком, зазнати такої ганьби, такого сорома перед цілим селом!
І все через його, через цього клятого Дениса! Якби він його зараз отут, серед шляху, стрів — задавив би його, розтоптав би, як гадину!
Та гарні й батько з Зіньком, потураючи такому хамлетові, як Денис. Вони могли б одділити його, Романа, дати йому що треба, — він би пішов од них, і нічого б тоді не було.
А тепер!..
Та всі вони, всі йому за шкуру сала залили!..і Всі ці мужлаї кляті!
Він повернувся до села, що вже поринало в долині, визираючи з-за горба солом'яними покрівельками, з білими димарями, розкиданими серед ясно-зелених куп густих верб і темного листу садків. Зняв кулак угору, і крізь затиснені зуби вилетів якийсь півзвірячий згук лютості й зненависті! Повернувся і пішов швидко-швидко.
Довго йшов, поки хоч трохи втихомирилося серце і міг думати і про щось інше.
Що саме він зараз робитиме в городі?
У кишені в його бряжчало трохи грошей, — зосталось од попередніх крадіжок, — але їх не могло стати надовго.
Ет! Там видно буде! Стукатиме скрізь, — десь та відчиниться.
Але як він увійшов у город і проходив вузькою вулицею, поглядаючи на невеличкі одноповерхові будиночки, пооббивані дошками і помазані сірою фарбою, то не знав, у які саме двері має почати стукати. Всі були однаково непривітні, однаково замкнені від кожного чужого.
І так ішов усе далі, аж поки дійшов до невеликого базару, засміченого, захаращеного шопами й рундучками, обставленого великими й малими бакаліями та крамницями. Ці бакалії й крамниці надихнули йому думку: а що, якби туди в прикажчики?
Недовго думав і зайшов зараз же у велику бакалію. Там було кілька покупців, і крамарчуки метушились, поспішаючися все подати, не баривши покупця. Один підбіг і дуже ввічливо озвався до Романа:
— А вам что угодно?
— Та мені хазяїна.
Обличчя в крамарчука зараз одмінилося, скоро виявилось, що це не покупець. Він недбало кивнув рукою на високого худого чоловіка, що стояв за касою:
— Он!
Роман підійшов до хазяїна, поздоровкався.
— А що скажете?
Роман почав був казати, але ще й не доказав усього, а вже хазяїн замахав руками:
— Не нужно! Не нужно! У нас усі прикажчики єсть.
Роман вийшов з цієї крамниці і подавсь у другу. В другій хазяїн спитав:
— А рекомендації єсть? Цього в Романа не було.
— А по какой часті ви служили? Роман одказав, що швейцаром.
— Та ні, по торговой часті... чи в бакалейной, чи в мануфактурі?
— Та я по торговой савсьом не служил.
— Е, дак ви нам не підходите, — відказав хазяїн і одвернувся у другий бік.
Роман вийшов знову без нічого. Але він уже наважився походити сьогодні по крамницях і почав заходити в кожну підхожу по черзі. Здебільшого ніде не треба було прикажчика, а як часом і не відсилано його відразу, то зараз же виявлялося, що він торговлі не знає, і після цього вже годі й говорити. Обійшовши так десятків трохи не зо два крамниць, Роман побачив, що тут йому нема чого сподіватися. Треба було це облишити.
Почувся на втому й голод. Купив на базарі хліба, тут же сів на рундучку їсти. Базар був порожній, бо було вже пізно і день не базарний. Коли-не-коли тільки перейде засміченим майданом який чоловік, але ніхто не займав Романа. Міг їсти як хотів помалу і думати скільки хотів.
Думав усе про одно. Завтра піде по палатах тощо: чи не треба там сторожа. Не дуже до вподоби Романові було те сторожування, та вже ліпше це, ніж нічого. Пішов би й сьогодні,

читати