Електронна бібліотека/Проза

Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Архіваріус (новела)Віктор Палинський
АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
МуміїАнатолій Дністровий
Поет. 2025Ігор Павлюк
СучаснеІгор Павлюк
Подорож до горизонтуІгор Павлюк
НесосвітеннеІгор Павлюк
Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
СИРЕНАЮрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
активно і безперервно...Анатолій Дністровий
ми тут навічно...Анатолій Дністровий
РозлукаАнатолій Дністровий
що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Завантажити

темною сценою, він спіткнувся на щось і трохи не впав.
— Який тут стультусяка собачий ходить та людей колошкає? — несподівано гримнуло з темряви.
Роман пізнав голос Патрокла Хвигуровського: це він на нього спіткнувся.
— Се я, Роман, — одповів.
— Який Роман, азінус?
— Та тот, що з вами в ночлежному ночувал. — Увесь цей час їм не доводилося стріватися.
— А чого ж ти тут?
— Та должно того, що нєту на ночлежний деньог.
— Резон, хоч ти й болван!
— А чого .ж я болван?
— А того, що повинен тут ночувать.
— Та й ви ж тут ночуєте.
— Я — інша річ. Я, братку, так собі... ще вдень сюди зайшов, а був трошки випивши... та як ліг — та й досі!.. Ну, а все-таки я це місто, правда, знаю добре... Дак це вже ніч?
— Ніч.
— А чого ж ти зубами ухналі куєш?
— Бо холодно.
— Холодно? Ну, сідай біля мене та погрійся! Чого стоїш? Сідай! За це платити не доведеться.
І він у темряві піймав його за руку й потяг униз. Роман сів біля нього.
— Еге, та ти, парубче, без пальта!
— Атож...
— А де ж воно?
— Загуло.
— Ну, й ти ж скоро загудеш.
— Куди ж я буду густи?
— К чортовому батькові в зуби! Пропадеш без одежі.
— Продал... топор нужно било купить... Що ж мінє було делать?
— Клапоухий азінус! Попитайся мене, то я скажу, що тобі треба робить.
— Говоріть!
— Я тебе поведу до добрих людей.
— Ведіть!
— Там, поки що, получиш кватиру й харч. Заплатиш згодя, як будуть гроші.
— Хароша штука, спасибі вам!
— Не кажи — хароша, поки не з'їв! Як будеш розумний, то матимеш і роботу.
— Какую?
— Кращу за ту, яку робиш.Тоді знатимеш.
— Пущай і так!
— Тільки одно...
— А що такое?
— Чи зостанешся там, чи ні, чи візьмеш роботу, чи ні, а що побачиш, про те мовчи!
— Ето можно.
— Заприсягнись!
— Пущай мене хрест побйоть і сира земля не прийметь, єжелі кому скажу.
— Добре! А коли зламаєш присягу, то я тобі зламаю шию... І під землею знайду. Ціла голова не буде. Цього не забудь!
— Не забуду.
— Гайда.
II
Довго йшли через увесь город, аж поки прийшли до якоїсь темної і грязької вулиці. Перейшли її всю. Наприкінці вулиця відразу падала вниз і звертала в якийсь яр. По обидва боки яру, попід глиняними кручами, блимали маленькими вікнами невеличкі хатки. Ліхтарів не було, — тільки й світу на вулиці, що з тих віконечок. Ноги грузли в глині, розмоченій дощами. Роман уже набрав у свої драні чоботи стільки води, що всі ноги були мокрі.
— Іди сюди попід тином, — сказав Патрокл, — бо тут та-ка халдейська калюжа.
І справді, всю вулицю залила величезна калюжа. Це було найнижче місце в яру, і вода стікала сюди з усіх високостів.
З бідою, чіпляючися за хворостяний тин, просунулись повз калюжу.
— Ну й грязюка! — жалівся Роман.
— Ще й лучче: як упадеш, то не заб'єшся.
— Та куди ж ми зайшли?
— У Рівчаки!
— Какії рівчаки?
— Так зветься... Іди за мною!
Він завернув до двору. Одчинив хвіртку, впустив Романа і по-хазяйському зачинив за їм. У дворі хата, здається, гонтом крита, праворуч — якісь шопи, чи що.
Загарчав у темряві собака.
— Цить, Хамло, цить! Се я. Здоровенний пес, пізнавши Патрокла, почав лащитися до нього.
— Що? Хіба давно не бачив мене? На вже, на! Витяг щось із кишені і дав Хамлові.
— Добрий каніс! Гарний собацюра!.. Ну тебе к чорту! Хвостом усю пику заляпав.
Підійшли до хати, і Патрокл загрюкав у засунені двері.
Чути було, як хтось вийшов з хати, і чоловічий голос озвавсь у сінях:
— Хто там?
— Одчиняй, то й побачиш!
— Патрокл Степанович? — запитав стиха голос.
— Атож.
Хазяїн упустив гостей і зараз же знову засунув двері. Увійшли в хату. Це була звичайна міщанська світлиця: велике ліжко праворуч під стіною, ліворуч стіл, а круг його прості дерев'яні, помазані рудою фарбою, стільці; ближче до дверей — праворуч піч, ліворуч — шафа. Стіни обліплено поганенькими, нечистими вже шпалерами; на стінах три малюнки без рамців, прибиті просто гвіздочками: копієчні базарові ляпанці, всі помазані мушиними слідами. Якась жінка, мабуть, хазяйка, бліда й худа, клала спати дитину в колиску, а за столом сидів Лукаш.
Поздоровкались і посідали.
Тим часом увійшов з сіней хазяїн. Не такий здоровий, як Патрокл, але кремезний і дужий, з великою блискучою чорною бородою, з дужим закандзюбленим носом. Блиснув на Романа гострими холодними очима.
— Чого ти так на його дивишся? — спитав Патрокл. — Оце тобі привів чоловіка. Ходить без роботи. Коли зараз нема в нас діла — треба дать йому кватирю й харч.
— А талалая з білих берез не буде випускать?
— Каже, що припне.
— Хай ночуєть.
— От і гаразд! А тепер знаєш що, Яроше? І він голодний, та й я, як вечір побачив, то розласувався на вечерю.



Партнери