Завантажити

виніс із хижки свитку й чумарку.
— Ануте, вдягайтесь, щоб потеплей било! Та щоб і городом од нас не так пахло.
Усі троє повдягалися в сільську одежу.
— А у вас там коней замикають? — спитав Романа Ярош.
— Замикають.
— Ну, треба взять і такого, щоб одімкнуть.
І він приніс із сіней великий залізний шворінь.
— А то ж для какой надобности? — спитав Роман.
— А прибої вирвать, коли замкнуто де, — вияснив Патрокл.
Незабаром уже все було готово.
— Ми вдвох з Романом підемо, — сказав Хвигу-ровський, — а ти, Яроше, згодом сам вийдеш — щоб не так помітно.
— Добре. За городом за цегельнею станція.
— Іди ж ти, Романе, попереду, — звелів Патрокл, — та помалу, а я тебе нажену біля церкви. Все люди менше вкупі бачитимуть. Бо вони, яко Аргуси стоокі або Цербери пекельні, так пащу й роззявляють, щоб неповинну душу вхопить.
Як Роман з Хвигуровським підійшли до цегельні, то Ярош: був уже там, пройшовши ближчими вулицями. Надворі зовсім смеркалося.
— Ну, гайда! — скомандував отаман.
Всі троє пішли шляхом. Ніде нікого не видко було. Разів зо два їм зустрілися селяни возами і байдуже поминули їх: з погляду троє злодіїв здавалися звичайними селянами-хліборобами, що були в городі і тепер верталися додому, Патрокл підморгнув на їх:
— Чи це не ті коні, по які ми йдемо?
— Нє, не ті, — відказав Роман.
— Та я таких і не хочу. Це дуже погані. Увійшовши верстов з вісім, сіли відпочити під гаєм.
— А що, половину ввойшли? — спитав Ярош у Романа, як посиділи трохи.
— А должно.
— Ну, гайда вп'ять, щоб на полноч виспіть. Тогда найлучче мужикам спиться.
Рушили знову. Була північ, як перед Романом за чорніли хати його рідного села. Щось немов торкнуло його, немов шепнуло йому стиха-стиха: чи не облишити це, чи не вернутися? Але було вже пізно, вороття не було.
Ніч сприяла їм. Місяць давно зайшов, по осінньому небу пересувались раз у раз хмари, тьмарячи і той невеличкий світ, яким блищали з неба на землю зірки.
— Я пойду попереду, а ви за мною, — сказав Роман товаришам.
Силкувався говорити спокійно, а самого трусила пропасниця, як підходив до крайньої хати.
Аби перейти першу, довгу, вулицю, щоб хто не стрівся, а далі — там уже скрізь можна городами.
Швидко й обережно перейшли вулицю. Стріли таки й стукача, але він любісінько задрімав на одному піддашші.
— Через тин! — скомандував тихо Роман. Перескочили так, що й не тріснуло. Роман ішов попереду знайомими стежками, обминаючи всякі небезпечні місця. Ще раз перелізли тин і опинилися на луці.
— Тепер ми дома, — сказав Роман. — Просто лукою дойтіть до того провулка, що мимо наш двір... У провулок — ворота з току.
— А на току, в клуні, спить у вас хто? — спитав Ярош.
— Не знаю.
Дійшли до Сивашевого току. Роман одчинив ворота і впустив товаришів.
— Прихиліться отут під тином, а я пойду гляну, чи не спить случаем хто в клуні.
— Яз тобою, — сказав Ярош. Він ще не певний був, що Роман не зрадить, і боявся пустити його самого.
— Нельзя, — відказав парубок, — меня собаки знають, а єжелі з вами, то загавкають. Я сам коні виведу аж сюди.
Доводилося коритися.
— На шворінь — може, прибої вирвать доведеться.
— Давайте!
Ярош з Патроклом прихилилися біля плоту в затінку. Роман з шворнем у руках тихо, обережно підійшов до клуні. На їй висів замок. Це добре. Роман підійшов до других воріт, одчинив і ввійшов у двір. Там було темно й тихо. Собаки загарчали були, але Роман обізвався до їх стиха, кинув їм хліба. Пізнавши його, вони замовкли і почали їсти хліб. Роман тим часом підійшов до кінниці. Замкнено. Заложив шворінь одним кінцем і здорово смикнув до себе за другий. Поганенькі прибої давно вже поіржавіли, і один зараз одскочив. Одчинив двері і ввійшов. Він знав, що коней звичайно прив'язувано до ясел, бо один був такий, що з тими двома не мирив. Роман налапав їх морди руками, — всі троє дома. На двох були вуздечки, на третьому — оброть. На звиклому місці на кілку знайшов вуздечку і надів на коня. Обережно вивів двох коней і передав їх товаришам. По третього, баского жеребця, вернувся знову. Вивівши його, зачинив кінницю і притулив прибой, — мов нічого не займано. Тим часом товариші вже були верхи в провулку. Роман по-хазяйському позачиняв за собою ворота, думаючи: «А то як кинуть, то ще стукач побачить».
Скочив на коня, і всі троє тихо посунули провулком. Тепер уже городами не перескочиш — треба було їхати вулицею. То було найгірше. Але сон пригорнув усе село. Ніде ні лялечки, ніщо не шелесне. Тільки чуть було, як по хлівах чмихає товарина. Стукач десь стукав, та далеко. Гавкнула була раз-два чиясь собака. Серце в Романа стислося, мов перестало озиватися в грудях. Дух забило. Але собака мала поганий ніс і не дочулася чужого. Загарчала та й замовкла. А вулиця була все довга, без міри довга. Такою довгою вона ніколи Романові не здавалася.

читати