Завантажити

Дві перії покрівель тяглися скільки видно і зникали в темряві. Здавалося, що їм і там нема краю. Ось Миколина хата... Семенова повітка... Як далеко ще... Роман ударив би коня, полетів би з усієї сили, але не міг цього зробити, мусив їхати тихо слідком за отаманом... Замаячила Костенкова клуня... За нею ще три двори... Ось уже й останню хату видко...
— А хто це? Стій!
Висока постать ураз виявилась серед темряви перед Ярошевим конем і вхопила його за вуздечку. Роман побачив, як Ярош, не спиняючись, зняв угору руку з шворнем і вдарив униз. Чоловік застогнав і впав біля коня. Знову звелася рука, шворінь упав коневі на бік. Кінь рвонувся і полетів наперед, за їм два інші. Роман припав до гриви, б'ючи ногами коня в боки. В один мент опинилися за селом, як вихор полинули рівним шляхом. Аж вітер у вухах свистів.
Добре вигодовані коні гнали з усієї сили і бігли довго. Перескочили верстов з п'ять. Ярош припинив свого коня і пустив його ходою, щоб дати хвилину відпочинку. Роман та Патрокл під'їхали до нього.
— Чорт його знає, погана штука! — сказав Хвигу-ровський.
— Що? — спитав Ярош.
— Та оцей стукач. По чому ти його вдарив?
— По чому!.. Чорт!.. По тому, по чому прийшлось, — по голові!
І знову погнав коня.
Романові стало моторошно. Невже це чоловіка вбито? Тоді йому здавалося, що Ярош ударив стукача по руках, щоб вирватися від нього. Але як по голові і той упав...
Звернули з шляху і погнали уліворуч. Дорога збігала в яр. Куди це вони? Роман силкувався вгадати, пізнати, що це, і якось не міг. Замаячила купа дерев, далі хата велика... Пізнав-таки: Гапонів хутір.
Якийсь Гапон тут жив. Як його звали справді, Роман не знав, а всі називали Гапоном. Таке собі: ні пан, ні мужик. Мав свій хуторець, трошки хазяйнував... Щось про його люди гомоніли, та Роман тепер не міг ізгадати. Чого ж вони туди їдуть?
Під'їхали до двору. Ярош скочив з коня, сам одчинив ворота і впустив товаришів у двір. Підійшов до хати і почав стукати в вікно:
— Одчини!
Мабуть, хазяїн пізнав, чий голос, бо зараз вийшов, накинувши наопашку свиту.
— Ти, Яроше?
— Атож.
— А хто ж з тобою?
— Патрокл Степанович та ще хлопець... новачок.
— А що?
— Троє добрих, — одказав Ярош.
— Звідки?
— З Диблів... од Сиваша Пилипа.
— Можно до завтрього?
— Нє, катай зараз. Твої хлопці дома?
— Дома. А хіба що?
— Нещасливо случилось: довелось одбиваться.
— Погано, — цмокнув Гапон. — Треба, коли так, по-спішатись. Зайдемо в хату?
— Нє, — відказав Ярош, — не рука: нам лучче тепер дальше од вас буть.
Тим часом Хвигуровський з Романом завели коні у хлів.
— А для какого дела? — питав Роман у Патрокла.
— А що ж ми самі їх будемо вести? Ми гайда додому. А тут товариство і одведе, і продасть, а ми грошики получимо. Зараз як чкурнуть, то до світу верстов за шістдесят будуть.
Підождали трохи Яроша, поки він нишком розмовляв із Гапоном, і пішли швидко назад. Незабаром вийшли на шлях до города.
— Чуєш, наші коні поїхали, — тихо промовив Патрокл до Романа.
Роман прислухався і почув справді тупіт кінський унизу в яру.
— Молодці, що не баряться, — сказав Ярош.
Усі змовкли, бо всіх обняла думка про стукача. Найбільше ця думка турбувала Романа. Він сам на себе лихий був. Зважився на це діло, і зараз же й видко, яке воно погане. А що, як Ярош убив чоловіка? Уже ж шукатимуть, а як найдуть... Не минеш каторги, Сибіру.
А втім... не такий страшний чорт, як його малюють. Не кожного ж і ловлять. Може, ще так минеться.
Тільки вже не треба товаришувати з Ярошем та з Патроклом. Хай їм біс! Відбере свою частку з батькових коней та зараз же й піде собі геть од них.
Шляхом проз їх проїхали якісь селяни, торохтячи возами, — мабуть, у город на базар.
— От якби ці клапоухі стультуси знали, звідки ми йдемо! — сказав Патрокл. — Ото б тоді було! Постраждали б ми за правду!
— Какую правду? — спитав Роман.
— А такую! Якби вони знали, звідки ми йдемо, то знали б, що ми забрали коней, і це була б правда, і за цю правду вони б нам бебехи повідбивали. От і страждання за правду!
Роман та Ярош зареготались. Усі троє почали весело базікати. Роман зовсім забув про свої страхи, мов нічого й не сталося.
Уже зовсім розвиднилось, як вони ввіходили в город. Щоб їх не помічено вкупі, кожен пішов сам собі іншою вулицею. Але Роман прийшов таки до Яроша, і вдвох із їм спали довго — аж до півдня.
Уставши, Роман пішов на точок, — не так щоб заробити, а більше, щоб не дуже бачено його в Яроша. Він почувався якось чудно. Оце й нічого неначе, а тільки все мов щось муляє його, і таке негарне якесь, нелюбе... І сам не знає що, аж поки згадає: це ж тая крадіжка... Так мов вона на йому висне. Не сказати, щоб йому було сором чи щоб він на гріх почувався, а тільки погано, що мов довбню над собою чуєш: от-от виявиться... от-от щось

читати