Завантажити

додержувані закони власності. А ці викинуті з звичайного ладу люди мстилися тоді на громадянстві, ставали йому ворогом і завзято боролися з ним, чим могли. Так саме боролися за право жити, існувати, як і громадянство.
Такими людьми були й коноводи. Вони нападали на мужика, мужик оборонявся. Щоб мати з чого жити, вони віднімали в мужика способи до його життя, а мужик однімав у їх життя чи хоч здоров'я, волю. Це була повсякчасна боротьба, війна часто кривава, а гірша за звичайну війну тим, що вона ніколи не кінчалася згодою...
Роман також пристав до цієї війни і незабаром зробився у ній воякою. Дужий, зручний, смілий і нахабний — він подужував скрізь і щасливо вискакував з небезпеки. В своєму товаристві він був дуже корисний чоловік ще й тим, що він був з Диблів. Ярошеве товариство так добре вичистило свою частку повіту, так обурило проти себе мужиків і примусило їх день і ніч берегти свої коні, що вже треба було трохи перечасувати, поки все це затихне та поки мужики розживуться на нові коні. Самі Диблі якось зоставалися досі незаймані. Роман знав там кожен двір, кожного хазяїна і через те був чудовим проводирем товариству. Незабаром після першої крадіжки вони дуже щасливо вивели ще четверо коней, а тоді знов троє... Роман мав добрий заробіток, жив на окремій квартирі, — у тих же таки Рівчаках, — перед людьми удавав, мов ходить на якусь там роботу, а справді мав тільки одно діло...
Жив добре, не сподіваючися біди чи то не думаючи, забуваючи за неї.
Але вона за його не хотіла забувати.
IV
А що ж тим часом робила Левантина? Левантина зараз же почула про те, що сталося з Романом: як його піймано з салом, як із його знущалися. Тепер усі ті, що їми він гордував, були раді віддячити йому за те гордування лайкою чи глузуванням. А найбільше нападався на його рідний брат Денис. Той був такий лютий на Романа, що ніколи про його доброго слова не мав, а ганьбив, аж люди дивувались, що брат на брата так устає. Звісно, казали: Роман ледащо, нероба, то ще й злодійкуватий; але ж і Денисові не годилось би так на його нападатися. А інші обставали за Дениса, кажучи, що такого, як Роман, і милувати не можна — де ж таки!
Усе те мусила слухати й Левантина, слухати й мовчати. Озватися словом за Романа вона не сміла. Уже й так про неї та про його слава пішла, а то ще гірше буде. Треба мовчати, ніби згоджується.
А серце не згоджувалось, не могло згодитися з тим. Йому Роман здавався іншим.
Це погано він зробив, що сало взяв у батька, та ще ж це діло не таке вже й страшне. Та'дже раз у раз і дочки й сини беруть з дому нишком на складки і яйця, і борошно, і сало, і курей — усячину. Як довідається батько — погримає трохи, та й усе. І всі про це знають, і дарма. А тут яку бучу збили: злодія з парубка вчинили, хотіли в холодну посадити, різками бити! Чи то ж правда? Звісно, Роман не на складку брав, а так... Але ж... то ж із дому, там же й його, Романова, частка була. Хоч і погано, та як же було йому не взяти, коли йому з дому нічого не давали? Прохав же, щоб одділити, так ні! А як би це гарно було! Роман казав їй, що тоді б зараз почав торгувати бакалією... і вони побралися б... А тепер — що сталося? Хто винен? Денис та батько й винні... Зінько — ні, бо він добрий: тільки він сам і обороняв Романа, Дениса спиняв...
Такими думками силкувалася виправдати вкохану людину бідолашна дівчина. Вона сама. почувала, що трохи воно не так, що і Роман грішний у всій цій справі з сім'єю... Та на нього і так усі нападаються, — невже ж і вона ще нападатиметься? Вона, що так його любить?!
А любила вона його дуже. Так його любила, що все віддала...
І що ж тепер буде? Невже Роман так її й покинув і не вернеться більше? Ні, ні, цього не може бути, вона тому певна. Звісно, не може він тепер знову вернутись сюди: так його зганьблено! Він пішов у город, шукає там собі служби. І певно найде: город — не село. Хоч, може, й не відразу, бо, кажуть, і там пошукати ще треба. А як найде та влаштується, то й прийде по неї... або просто покличе її до себе... Там вони звінчаються та й житимуть собі любо, забувши про це село і про недобрих у ньому людей.
Тільки коли б швидше він це зробив, щоб не спізнився. Бо як спізниться — ой сорому, великого сорому зазнає вона тут на селі. Де ж таки: покритка! Яка мати, скажуть, така й дочка. Уже ж як їй вибивали очі тією безщасною матір'ю, то, мабуть, її душі й на тім світі нема впокою! А тоді вже й поготів. І погане цуценя гавкатиме.
«Ой Романе, Романочку! Який ти гарний, що й душу тобі віддала, а який ти недобрий, що не пожалів і віночка дівочого! Якби не це, дожидала б тебе, виглядала б тебе співаючи, сміло б увічі всім дивилася, не боялась би за тебе словом озватися, від лихих ворогів тебе оборонити! А тепер... Та вже не вернеш! Тільки ж пожалій мене, пошануй мене тепер, бо ти ж мені тепер і батько, й матінка, і дружина вірная. А я ж тобі вірю, а я ж тебе дожидаюся!»
Вірила й дожидалася...
А про Романа не було й чутки.

читати