Завантажити

він вернувся та взяв її? Такий Роман, що послухається! Нічого з того не буде! Та кажуть же, що його й немає в цьому городі, що вже подався кудись.
А без його — хто тепер її візьме? Ще добре, коли знайдеться який старий удівець з купою дітей, то хоч за їм поневірятиметься. А то й того не буде. Бо хто ж таких бере?
Але ж хіба то по правді? Хіба вона така негарна дівчина? Хіба цього не може бути з кожною? А вона ж ще й сирота: нікому було її доглянути, напутити, остерегти. Може, вона багато ліпша, ніж які дівчата, що чесними заміж пішли, тільки що поняла віри такому... Дак чому ж би не знайшовся такий чоловік, що взяв би її?
Тому, що не всі так думають, як він.
Ну, а він думає так, як треба, то... Чому б він не міг її взяти?
Він почав думати про це, і чого не могло зробити молоде парубоцьке почування, те робив тепер глибокий людяний жаль...
Але ж вона любить Романа! Чи любить же? Тепер, як уже побачила, який він єсть?
Зінько міг би бути щасливий з нею, та й їй було б добре.
А сміятимуться з нього?
От так! А хіба не сміються з того, що він горілки не п'є?
І дедалі він думав, то вже більше й більше йому здавалося, що так і треба зробити.
Довідавшися, що Левантина вже встала з пологів, він перечасував кільки днів, а тоді пішов до неї.
Баби Олійнички в хаті не було, як Зінько туди прийшов, а Левантина саме сповивала дитину. Побачивши парубка, страшенно збентежилася, почервоніла і не знала, що їй робити й казати.
— Здорова була. Левантине! — промовив до неї Зінько, але в неї тільки губи заворушилися, щоб одповісти на привітання, а вимовити нічого не могла.
— А що, баби нема дома? — питав далі парубок.
— Нема... — ледве вимовила дівчина.
— То й добре: мені її й не треба, бо я прийшов не до неї, а до тебе, Левантине...
Левантина почервоніла ще дужче, їй чогось стало так ніяково після цих слів, що вона ладна була б крізь землю піти.
— Сідайте!.. — прошепотіла, не дивлячись на нього, і не відходила від полу, нахилившись над дитиною, мов усе її сповивала. А Зінько .й собі не знав, як йому почати, і сидів мовчки: почував, що так же не можна, що мусить же озватися, а не знав як. І враз, несподівано собі самому, встав і підійшов до Левантини.
Вона стояла спиною до нього й не обернулася, тільки голова їй схилилася ще нижче.
Зінько став біля неї, і вони вдвох нахилилися над малесеньким зморщеним личком нової на світі людини. Вона спала, якось жалібно, болісно скривившися.
— Левантине, хочеш, щоб я був йому батьком?
Вона почула цей трохи тремтячий голос, ці дивні задля неї слова, але не могла ще їх зрозуміти. А він казав далі:
— Я буду йому таким батьком, мовби це моя рідна дитина була. Я ніколи тобі не згадаю... Я тебе любитиму й шануватиму... Підеш за мене?
Вона вже гляділа на його, все ще не розуміючи того дивовижного, нечуваного, несподіваного, що він казав. І відразу зрозуміла.
— Ні, ні! — скрикнула, оступаючись назад. — Я не хочу! Не хочу!
І простягла поперед себе руку, мов обороняючись од його. А він, здивований, уражений цим гострим і несподіваним «ні», не знав що казати, мовчав кілька мить, аж поки знайшов слова:
— Левантине, хіба я тобі такий нелюбий? Хіба я тебе коли покривдив чим? Не покривджу й тоді, як будеш мені дружиною. Подумай, Левантине, яке тобі життя буде — покинутій дівчині з дитиною! А підеш за мене, будеш мені жінкою — я слова не дам про тебе сказати. Будеш господинею, як і всі.
Голосний плач, ридання озвалося на ті слова. Вона плакала, припавши йому до плеча, обнявши його, мішаючи слова з слізьми. А він пригорнув її і слухав ті безнадійні слова, більш угадуючи, ніж чуючи їх серед плачу:
— Зінечку, братику ріднесенький! Не можу я тобі бути дружиною!.. То в тебе серце золоте, душа твоя свята... А де ж мені тобі дружиною бути? Та з тебе люди сміятимуться, просвітку тобі не буде... братову покритку взяв...
— Що мені до людей?.. Хай люди що хочуть говорять, аби мені ти люба була. А кривдити тебе я не дозволю нікому.
— Та людям рота не замажеш... казатимуть, що схочуть, бо на мене тепер вільно казати... Не хочу я, щоб через мене світ собі зав'язав!.. Візьми собі дівчину гарну, чесну, — вона тобі буде дружиною...
— Ти мені миліша за всіх.
Перестала плакати, випручалася з рук...
— Сядь, Зіньку, сядь там! Не займай мене! Сів на лаві.
— То твоє серце добре озивається, так каже. Хай тебе бог благословить!.. Щастя з любою дружиною дасть!.. А мене, братику, не займай! Моє вже пропало... Дружиною тобі не буду... ніколи... Тільки рано й вечір молитимусь за тебе.
Стояла як біль біла, тільки очі великі й глибокі сяли якимсь дивним сяєвом на схудлому, змарнілому обличчі...
А він умовляв її, силкуючися добрати слів таких, щоб зайняти їй серце зглибока. І займав, займав так глибоко, що, може, й сам того не знав як, але не міг її слова побороти.
З тим пішов

читати