Завантажити

Рипнули двері, Денис із кумом здригнулися. Увійшов знахар, сів мовчки за стіл, подумав...
— Так-так-так... Одна конячка була гніда, з лисиною на лобі?
— Вона! — скрикнув Тонконоженко.
— На передніх ногах мички білі?
— Їй-бо, вона! — Терешко аж зірвався на ноги: не міг висидіти.
А знахар спокійно та байдужно казав далі:
— А другий кінь вороний, добрий кінь.
— Ой, добрий! — вигукнув бідолашний хазяїн доброго коня.
— Так... Знаю, де твої коні. Можна знайти.
— Дядьку! Будьте милосердні! Скажіть — де! Я вже вам не пожалію!.. — прохав Тонконоженко, стурбований надією побачити знову свої коні.
— Та що ж... — байдужно, не поспішаючись, одказав знахар, — можна й сказати... аби було за що.
— Та я хоч і зараз ладен... Кажіть — скільки! — поспішавсь Тонконоженко.
— Двадцять п'ять карбованців положи — матимеш коні.
— Ой, це ж начебто й дорого буде! — зажурився Тонконоженко.
— А коні ще дорожчі. Мабуть, за кожного рублів по сорок дав?
— За одного сорок, а за другого сорок і три.
— Отож бачиш. А тепер ще подорожчали коні, то вже за їх не вісімдесят три взяв би, а може, й сотню. І я ж не можу дурно робити: воно й мені стоїть. Та про мене — як знаєш...
Устав і почав знімати з кілочків зілля та розкладати на столі, мов йому вже й байдуже про Тонконоженкові коні.
Жалко було Терешкові таку силу грошей давати. Та бачив, що інак не поможеться. Спробував ще поторгу-ватися з Гостроглядом, дак той і не озвався. Довелося витягати гроші. Не було з собою всіх, дак позичив ще в Дениса. Так-сяк удвох наскладали, положив їх Тонконоженко на стіл. Знахар мов і не глянув на них.
— Сьогодні в нас п'ятниця... — почав казати, — так, отже, в понеділок, як сонце зійде, підеш у Чорний яр... Знаєш? Там будуть твої коні стояти, прив'язані до великого дуба, що росте посеред яру, аж на дні.
— А як не будуть? — несміло спитав Тонконоженко, бо йому стало страшно: а що, як гроші пропадуть?..
— Кажу, що будуть, то будуть, — сердито відказав знахар. — А коли не ймеш віри, то хоч і назад гроші забери, — мені однаково. Тільки вже тоді й коней там не побачиш.
Тонконоженко злякався й змовк.
— Та нікому й словечком не пробовкнися, аж поки додому коні приведеш. Тоді кому хоч кажи. А скажеш раніше, то й коней не побачиш, і сам біди не минеш. Чуєш?
І так подивився своїми гострими, пронозуватими очима, що Тонконоженкові мов поза спиною снігом сипнуло.
Денис спитався:
— А чи не можна б, дядьку, так, щоб і про злодія довідатися — хто він такий є.
— Ге! Чого схотів! Буде й того, що коні знайдуться! — одказав знахар. — Того не можна. Воно, сказати, можна й те, да тільки тоді вже повік-вічний коней не побачиш, бо воно так, що або про те, або про те можна ворожити, — тільки про одно.
— Та бог з ним! Мені вже хоч би коні! — махнув рукою Тонконоженко.
Попрощалися й пішли. Жалко було грошей Терешкові, та веселило хоч те, що коні знайдуться.
Пішли наші додому, а згодом, слідком за ними, подався й Гострогляд. Узявши палицю, та й пішов полями та гаями зілля збирати. Збираючи зілля, дійшов до Гапонового хутора: він же був біля дороги з Чорноуса в Диблі.
— А що, клює? — спитав Гапон, увівши гостя в хату.
— Тонконоженкові коні... Ось двадцять і п'ять... — Він розказав про те, як приходили Терешко з Денисом. — Двадцятка вам, а п'ять рублів мої. Нехай ваші хлопці виведуть коні у Чорний яр, — так, щоб на понеділок на схід сонця були там прив'язані до того великого дуба.
— Отож-то й біда мені, що коні вже не в мене. Бо я знав, що до мене становий мав приїхати за ділом, дак я, щоб тихше було, відіслав їх до Лабзи. Та й з хлопцями клопіт: один хворий лежить, а другого далеко послав за ділом.
— Шкода... Якби ж я знав, то я б інак якось...
— Ну, та дарма! Мені треба поїхати в город. То перекажу Ярошеві, щоб хто з його хлопців вивів коні.
— Ото й добре!..
Приятелі розійшлись.
А тим часом Денис усе думав про знахаря. Він не дивувався, що знахар і коні які вгадав, і все знає, — бо через те ж він і знахар, що може вгадати, — а дивувався, як це коні у Чорний яр потраплять. Де вони там візьмуться? Хто їх туди приведе? Може, злодії там коні ховають? Дак ні — незручно... Хіба самі прибіжать? Ні, не випада, бо казав знахар, що коні будуть прив'язані, — уже ж вони самі не прив'яжуться. А хто ж їх прив'яже?
Ці думки не давали Денисові спокою. А що, якби?.. А що, якби піти та заховатися там поміж кущами та й допильнувати — де коні візьмуться? Може, таким робом викрив би він і коновода. Ото було б добре!
Тільки страшно! А що, як то нечиста сила туди коні приведе? Денис боявся нечистого, хоч і знав, що від його легко оборонитися хрестом. Та хоч би й не нечистий, а самі коноводи, то хіба тих не страшно?
Та хіба вже так він і попадеться? У тому яру можна так заховатися, що й не побачить ніхто. А то можна вдвох із кумом

читати