Завантажити

Терешком піти — охотніше буде. Денис пішов з цим до кума, але кум ніяк не хотів пристати до нього.
— Ні, вже, — каже, — як знахар сказав, то так і зроблю. А то як не послухаюсь, то й гроші пропадуть, і коні не вернуться. І ти, куме, не ходи, прошу тебе!
Денис сказав, що не піде, а сам своє думає. Так-сяк суботу перебув, а як прийшла неділя, то нема йому впокою: муляє його той Чорний яр. Чи йти, чи не йти?
Чи вже таки він маленький, що боїться піти? Що буде, а вже піде!
Уже коли хто коні приводитиме, то цієї ночі — під понеділок. Він піде звечора.
Більше нікому вже він не признавався. Дома сказав, що піде на ніч у Чорноус за ділом, — вигадав уже там діло. Узяв з собою добру киюру й завидна ще подався з дому. Поки дійшов до Чорного яру, почало вже трохи смеркатися. Озирнувся, глянув геть навкруги полем — ніде ні лялечки. Тоді тихо пішов у яр.
З поля Чорний яр здавався просто лісом, а як увійдеш у той ліс, то це байрак глибокий. Дуби, клени, осики, берести та всякий чагарник густо поросли й позчіплювалися гіллям. На полі ще було трохи видко, але тут була вже ніч. Денис ішов помацки, находячи ногами знайому вузеньку стежку, розхиляючи гілля руками, заплющившися, щоб хоч по очах не хвиськало вітами.
Він знав того дуба, де мали коні стояти, і простував до його. Але поки дійшов, то добре увесь вид йому подряпало. Нарешті вийшов аж на дно яру, — тут була невеличка прогайльовинка, а посеред неї той дуб.
Велике старезне дерево, чорніючи своїм могучим стовбуром, розкинувши чепурно проти стемнілого неба нерухоме шатро сонного листя, стояло, як і попереду, самотнє, і ніяких коней біля нього не було.
Де ж би його сховатися так, щоб усе побачити, а самого щоб не видко було? Треба недалечко. Почав роздивлятися й незабаром ізнайшов собі добру місцину поблизу дуба, в кущах. Звідти видко й дуб, і всю маленьку прогайльовинку. Відкіля б що не прийшло до дуба — воно Денисових очей не мине.
Положив біля себе кийок і ліг. Хотів закурити, та побоявся: тютюн далеко чуть, то щоб не сполохати злодія. Терпітиме вже.
Ну, а що він робитиме, як побачить злодія? Біда, що темна ніч. Якби повидному, то пізнав би — хто, чи хоч би добре роздивився, коли невідомий. А то, як на лихо, і місяця нема, і зірки за хмарами не дуже світять. Уже ж не спиниш злодія та не спитаєшся — хто. Погано зробив Денис, що послухався кума і нікому не сказав. Треба було зібрати чоловіка п'ятеро людей та тут і заховатися, отоді б вони вже піймали злодія. А так не буде діла.
Чи не вернутися додому?
Подумав трохи Денис. Ні, вже буде тут! Хоч побачить, що буде, а там уже знатиме, що робити.
Холодне вночішнє повітря було в яру зовсім вогке, і Денис аж ізмерз од його. На селі тепліше вночі, дак він і вдягсь у чумарчину, а треба було добру свиту взяти. Устав з землі, позастібався гарненько й сів, зіпершися спиною на якийсь пень. Раз у раз дивився на прогайльовину й на дуб, але нічого не бачив. Почали втомляться очі.
По тому клаптикові неба, який видко було Денисові, снувалися хмари; зірки то потопали у їх, то знову виринали, ледве блимаючи.
«Ще дощ буде, — подумав Денис. — Це кепсько: змерзнеш так, що й не висидиш».
Великі дерева понависали над їм своїм кудлатим чорним гіллям. Товсті стовбури мріли в темряві. Здавалося, що якісь здоровенні люди, якісь велетні похмурі й страшні поставали навкруги мовчки і попростягали над Денисом свої величезні лапи, щоб його вхопити. От саме над головою нависла така лапа, широко-широко розіп'явши товстючі волохаті пальці-кігті. Тільки трохи нижче — і вхопила б його. І враз ті пальці почали ворушитися, вся лапа схитнулася, мов кидаючися вниз йому на голову. Денис хотів вискочити з-під неї, але ту ж мить побачив, що всі ті страшні чорні лапи ожили, заколихалися і простяглися до нього, ворушачи своїми довгими пальцями-кігтями... Холодний важкий страх притис до землі Дениса, не давав йому поворухнутися... Зашелестіло, зашуміло, озвалася навкруги вся темрява... Ще мить...
Денис зірвався на рівні ноги — і враз розвіявся ввесь той страх. Тільки вітер тихо шелестів листом, колишучи віти. Денис зітхнув глибоко, мов що важке з себе скинув, плюнув, думкою сам себе вилаяв, що так перелякався з дурного розуму, і знову сів перехрестившися. Не дурно цей яр Чорним звуть: у йому й дерева страшні.
А давно ще прозвано його Чорним. Батько розказував, що колись, у стародавню давнину ще, тут розбійники жили, кишло їх у цьому яру було. Бо тоді тут не такий ліс був, — це вже його вирубано тепер. Був такий ліс, що й не долізе ніхто сюди, було. А вони, мабуть, отут, саме біля цього дуба, й жили, ті розбійники. То вдень у яру сидять, а вночі на здобитки йдуть, людей розбивають. Переймуть, хто їде, та й пограбують, а то так і вб'ють. А одного разу, кажуть, дак їхав пан багатий, молодий та з молодою панією... вночі... І саме проз цей яр проїздили. А розбійники й вискочили на їх. Пана ж убили, а пані отаман розбишацький, Чорний на

читати