Завантажити

Роботи? А звідкіля ти? — спитав господар, позираючи на неї неймовірними очима з-під кудлатих брів.
— З Диблів.
— А чия ж ти? — І так він випитував про все в Левантини, розпитався й про те, через що кинула хазяїв. Вона сказала, що занедужала, а тим часом хазяї взяли іншу наймичку. Хазяїн ще подивився на її білет, — видимо, письменний був, — вернув його, а тоді сказав:
— То що, зоставайсь хоч і в нас. Роботи тепер багато... Дам тобі три карбованці на місяць.
— Дядьку, а тепер же дорожче роблять, — насмілилась озватися дівчина.
— Може, де й роблять, дак піди ще пошукай — поки його знайдеш тієї дорожчої ціни. А тут робота готова.
Подумала Левантина: і справді, поки ще його знайдеш! Може, довго ще попоходиш! Згодилась.
— Іди ж у хату та снідай, та й поїдемо зараз на поле!
Пішла Левантина в хату. Немолода жінка поралась там.
— Оце, стара, несподівано бог послав наймичку, — озвався до неї хазяїн. — Давай їй снідати, та візьму її на поле...
Хазяйка привітала її ласкаво, посадовила снідати.
Потім поїхали на поле...
І незчулася Левантина, як проминув місяць на роботі в Бовкунів (так звалися ці люди). Праця була тяжка, як звичайно по селах у жнива, та Левантина хоч і була собі утла й тендітна, але не боялася ніякої праці. Хазяї й хазяйські сини й дочка, бачачи, що вона добра робітниця, а дівчина звичайна й сором'язна, були до неї добрі. А що за працею не геть було коли й думати про щось інше, опріч роботи, то Левантина таки трохи заспокоїлася й на серці, — не так неначе стали її дошкуляти оті кляті думки про минулі лиха та зла. Про подію у Чорному яру і про все, що потім у Диблях сталося, вона нічого не знала — це зробилося вже після неї. Тут цього нічого не було чути. Левантина думала, що й довго житиме у Бовкунів, але помилилась.
Одного разу, як усі сиділи за сніданням, рипнули двері і в хату ввійшла якась дівчина:
— Здорові були! Ось і я вернулась.
— Ге, Параска! — зраділи хазяї.
Виявилося, що тая Параска — це Бовкунова наймичка. Занедужала в неї мати, дак вона й пішла на який час додому; а тепер мати подужчала, то вона й назад.
Левантина зоставалася ні в сих ні в тих, бо господарі знову брали Параску. Вона не вдержалась:
— Чом же ви, дядьку, не сказали, що у вас наймичка є? Може б, я тоді у вас і не стала, а деінде шукала служби.
— Еге, дівчино! Того ж я й не казав, що ти тоді не стала б, а мені, — сама бачиш, — рук було треба, аж кричало, — по щирості відказав Бовкун... — Та не журися! Я оце завтра їду в город, а в мене там є родич, брат у перших, бакалією торгує... Я оце як був у його, дак він мені казав, що йому треба наймички. Їдьмо завтра в город, то я тебе одвезу до його: може, він не знайшов іще дівки, то тебе візьме. А не візьме він, то візьме хто інший, — у городі людей багато.
«Чи в город, то й у город!» — подумала собі Левантина. Вона там зроду не була, дак їй трохи страшно було туди їхати, але ж там був заробіток, а тут уже відбули жнива, то не дуже треба найманих рук. Вранці поїхала з Бовкуном у город.
Чомусь той город здався їй не таким пишним, як вона думала. Такі будинки вона бачила і в панів у своєму селі, тільки що тут їх було дуже багато: дерев'яних, кам'яних, сірих, білих, жовтих... так і мигтять ув очі... Та все один до одного попритулювані — ні городів, ні садків. По вулицях сновигають солдати та пани, лаються якісь москалі; віз торохтить по камінні та підкидає на ямках — аж не всидиш. Не подобалося те все Левантині.
— Тпру! — припинив Бовкун коні. Стали біля невеличкої крамниці.
— Ану, злазь. Левантине, бо оце вже ми й приїхали.
Бовкун прив'язав коня до ліхтарного стовпа, і вдвох увійшли в крамницю.
Крамниця була підхожа до тієї, що Левантина бачила і в себе на селі, тільки більша. По ній крутився хазяїн, Степан Іванович Квасюк, чи то пак Квасюков, — це вже так він себе тепер звав. Чорнявий, з банькатими очима, з підстриженою по-городянському борідкою, не дуже гарний з себе, та й не поганий.
— Здоров був, Степане Івановичу! — привітався гість.
— А, здрастуйте, здрастуйте, Платоне Григоровичу! Заїздіть же в двір, чого ви на вулиці стали? — запрохував хазяїн.
— Нема коли, треба на базар поспішатися, — відказав Бовкун. — А ось я, коли хочете, дівчину вам привіз. Чи, може, вже наняли собі?
— Ні, ні, ще.
— Дак оця хоче у вас стати. Служила в мене місяць, — добра робітниця. Я й далі б зоставив, та не можна. — І він почав розказувати, через віщо мусив Левантину відіслати. А Квасюк тим часом поглядав на неї своїми банькатими очима, і Левантині чомусь не подобався той погляд.
— А яку ціну візьмеш, дівчино? — спитав він.
— Три з половиною на місяць, — несміливо сказала Левантина.
В городі служили по чотири та по п'ять карбованців, але Квасюк побачив, що Левантина того не знає, і сказав, що більш як три карбованці не дасть, та ще щоб вона й на своїй одежі була. Левантина не

читати