Завантажити

Денисові, то, може, тоді помнякшав би!»
Роман був такий лихий на батька, що ладен був би його попобити. Як його тепер жити? Що його вигадати?
Його думка навернулася знову на ту стежку, що на їй уже колись попереду була. Боявся тільки починати, бо мало було надії, що пощастить. Але боявся, як був тверезий. Тепер же йому здавалося, що справа вже не така безнадійна.
Хіба як він купець, то така вже велика цяця? А Роман — солдат! Пишеться: Сучков. Хе! Такий Сучков, як Роман Сивашов! Та ще й Горпуша та його пристаркувата і з себе погана. Ще нехай і дякує, що посватає. Нехай оддає швидше, а то зостанеться на насіння. А його, Романа, за товариша собі прийме. Роман торгуватиме. Ого-го! Він там такий порядок дасть, що ну! А не схоче товаришем приймати — хай грошей дасть. Вже ж дасть! Одна дочка, та щоб не дав. Та ще й задля такого зятя!
Роман повернув праворуч і пішов у двір до Сучка. Як він увійшов до його в хату, то там нікого не було. Роман голосно кахикнув. З другої світлиці визирнула Суччиха Агафія.
— Моє нижающеє! — поздоровкався Роман. — Как би мине Михайла Григоровича побачить?
— Він у лавці, підіть туди.
— Невозможно в лавці: дело секретне, — треба на самотє.
— Що ж там за діло? — зацікавилася Агафія і вийшла до Романа. — Кажіть і мені! Роман усміхнувся:
— Отличноє дєло! Будете й ви, Агафія Івановна, знать современно, а тепер позвіть минє Михайла Григоровича.
Агафії закортіло довідаться швидше, яке там діло, І вона пішла в крамницю. Незабаром відтіля прийшов Сучок.
— А за яким же це ви ділом? — спитався він, як поздоровкались та посідали.
— Пречудесне дєло! Ось слухайте, Михаиле Григоровичу, що я вам-скажу!
— Кажіть!
— Єсть у вас кумерція?
— А єсть.
— А помішник вам у кумерції єсть?
Сучок зітхнув:
— Нема!.. Не дав господь сина.
Він завсігди журився, що в нього нема сина.
— А я вам найшов помощника, та ще й доброго.
— Хто ж то? — спитав Сучок, чудуючися з Романових слів.
— А хто ж? Я!.. А що, хіба не ловкий кунпаньйон?
— Та воно, звісно... — якось непевно відказав Михайло Григорович. — Та... тольки як же це воно буде? Ви какий копитал маєте, абощо, дак хочете, щоб у кунпанії?
— Нащо там копитал! Ми й без копиталу таку вдерьом штуку, шо первий сорт! Бо я сам — копитал. Оддайте за мене вашу Горпушу, а я буду вам помошником.
Сучок вирячив на Романа очі. А той, не помічаючи цього дивування, питався:
— А що, правда, хароша вигадка?
— Та воно хороша... та тольки, бачите, ми ще не думаємо дочки віддавать.
— От вигадки! А до каких пор будете держать? Вона ж і так пристаркувата.
— Найдуться люди! — відказав, трохи вже образившись, Сучок і додав: — Знаєте що, Романе Пилиповичу? Киньте ви це діло, бо це один пустяк!
— Пустяк? Що ви думаєте, що я не зумію торгувать? Дак ви дайте минє за Горпушою дєніг, то я сам заведу торговлю таку, що тільки ну! Ого-го!
— Ну, це тоже пустяк діло! — зважливо сказав Сучок і встав. — Прощайте, — треба в лавку.
— Та постойте, Михайло Григорович, чи ви не розбираєте, чи що, що я вашу Горпушу сватаю? — спиняв його Роман.
— Почему не розбираю? Даже очинь хорашо розбираю.
— Ну, дак чого ж ви?
— Нема мого жоланія за вас її оддать.
— А почему ж би то й нєт? — спитався, дратуючись, Роман. — Чоловік я образований, понімающий... А што родителі в мене мужики, то ето нічого: я об них тогда буду без униманія.
Сучок починав уже лютувати і дедалі дужче сопти. Він уже чув, як поводиться й ледарює Роман, знав про бійку з братом, бачив, що в Романа грошей нема, і розумів, куди він тепер ціляє: перевести, розтринькати всі ті грошики, що він. Сучок, надбав. Обличчя в крамаря з гніву почервоніло, і він, сам того не сподівавшися, крикнув на всю хату:
— Та що ти собі думаєш? Ах ти, голяк! Іще й примазується до порадошних людей! Ступай, ступай, скудова прийшов!
Так гримнув, що Роман збентежився враз і, ні слова не кажучи, пішов з хати. Тільки вже біля дверей схаменувся.
— Ти тоже не очинь! — крикнув він, повернувшись до Сучка. — Смієш ти салдата, которий кров'ю своєю вас, хамов, защищал, так оскорблять? Наплювать мені на тебе й на твою дочку!
— Вон! Пошов во-он! — аж затупотів ногами Сучок, але Роман уже був у дворі, а далі й на вулиці. Сором і злість мордували його: сором, що так їм погордовано; злість за цю зневагу й за те, що нізвідки він не бачив помочі. Усі вони однакові: і батько, і Денис, і цей Сучок! Життя за їми нема, способу ніякого нема! Так би їх усіх!.. Не знає й сам, що він зробив би їм, тільки віддячив би так, щоб аж запекло, щоб аж заскавучали вони! Вони — всі, всі ці прокляті мужлаї!.. Які вони дурні й гидкі тепер здавалися Романові!
Він не пішов ні додому, ні до кого, бо на всіх лютий був. Знов довго блукав поза селом, ходив у байраці і вже надвечір вернувся додому.
Пішов просто в садок і

читати