Завантажити

підстрелена, впаде вона туди вглиб, хапаючися руками за повітря, обриваючи тіло об гостре каміння... і падатиме довго, аж поки не вдариться головою об останню в її житті скелю, та й ляже на дно безодні вже бездушним покаліченим трупом...
Увесь цей час батько не займав Романа: дожидався. І синам звелів не займати. З Зіньком це легко було, бо удався лагідної вдачі та й сам так думав, як і батько. Але Денис лютував страшенно: він, такий невсипущий хазяїн, працював до кривавого поту, відпочину ніколи не знав і не знає, а цей дармоїд, це ледащо буде переводити добро, надбане його, Денисовою, працею, дурно їстиме хліб, зароблений його руками! Та вже хоч би їв мовчки, а то ще й величається, ще й несеться! Де ж таки це видано? Як це можна терпіти?!
Денис цього не розумів і сперечався з батьком та з матір'ю. Він був з тих селян, що поза господарством нічого не бачать, а всю свою силу, всі свої думки й почування віддають одному — аби придбати більше, аби стати заможним хазяїном. Працюючи тяжко, не жаліючи ні себе, ні своїх, вони не розуміють ні інших думок, ні інших поривань, опріч тих, якими самі живуть. Через те Денисові Зінько здавався трохи дурним з його думками про книжки та про всякі інші, не хазяйські, справи. А вже тих, що стають їм на їх тяжкій дорозі, перешкоджають їм своїм недбальством, ледарством досягати більшого, — таких людей вони ненавидять як найгірших злочинців і лиходіїв. Проти таких людей озивається криком кожна крапля їх трудівницького поту, кожний рух їх натомленого важкою працею тіла. І в їх немає тоді жалю...
Але батько заборонив займати Романа, — сам хотів з ним, як прийде той час, говорити. Денис досі звик слухатися батька, то скорився й цього разу, хоч серце в його й кипіло, і він так поглядав на Романа, що той і без слів добре розумів, яким духом на його Денис дише. Брати мало розмовляли, мало бачились, але проміж їх уже зростала сліпа зненависть, поки ще німа, але дожидала тільки часу, щоб виявитися, вибухнути. І той час пристиг.
Одного разу Роман, проспавши після безсонної ночі з Левантиною трохи не до обід, увійшов у кату і саме натрапив на батька з Денисом.
— А що, Романе, як же твоя служба? — попитав батько.
— Прийде колись і служба! — відказав нехотя Роман.
— Чи вона прийде, чи ні, те ще хто його зна, — не вдержав язика Денис, — а поки виходить так, що ти собі паном діло живеш, а ми на тебе робимо.
— Атож! На то я богу-государю служив, щоб тепер з вилами до гною йти?!
— Не кажи дурниць, Романе! — озвався знову батько. — Адже інші салдати роблять мужичу роботу — он і Петро, і Карпенко, і Гриценко, — а тобі ж чом не можна?
— Коли роблять, то й хай собі роблять, а я не можу.
— Еч! — не втерпів знову Денис. — Пан! благородний!.. Вони не можуть мужицької роботи робити: біленькі ручки покаляють! Дак не живи з мужиками, а йди до панів!
— Денисе, цить! — сказав батько. — Я буду говорити.
Але було вже пізно.
— Ти мені не указ! — визвірився Роман на Дениса. — Можеш ти знать понятіє, необразована ти мужва!
Денис зовсім скипів. Побілів, зірвався з лави, стиснув кулаки і сказав, задихаючися зозла:
— Тату, виженіть його з хати, а то я його зараз битиму!
— Ти смієш мене бить? — скрикнув Роман і кинувся до Дениса.
— Романе! Денисе! Покиньте! Що це ви робите? — спиняв їх батько. Мати скрикнула, а бiлява Денисова Домаха так і заніміла, стоячи біля полу.
Брати на все те вже не вважали. Вони стояли один перед одним білі як крейда, постискавши кулаки, важко дихаючи.
— — Ти смієш мене бить? — казав тремтячи Роман. — Ти, негодяй, хам!
— Я — негодяй? Ах ти падло салдатське! — скрикнув Денис, але в цю мить Романів кулак ударив його по обличчю і припинив йому слова.
Денис скрикнув дико, як поранений звір, і кинувся на Романа. Але той, здоровий, одгодований, не знесилений на праці, в один мент збив його додолу під себе і придавив йому коліном груди.
Жінки заголосили, діти закричали і вчепились за матір, батько кинувся відтягати Романа, але нічого не міг ізробити: розсатанівши, той ухопив брата за горло, а Денис силкувався відірвати його руку від своєї шиї.
В цю мить увійшов у хату Зінько. Побачивши лихо, кинувся він до Романа і штовхнув йоґо з усієї сили. З несподіванки той упав набік, і Зінько відтяг його далі.
— Романе! Що ти робиш? Чи тобі й бога не страшно? — скрикнув він.
Роман зірвався на ноги і стояв усе ще зо стисненими кулаками, ладен зараз же знову кинутися на Дениса.
— Нехай не в язне!.. — хрипко, крізь зуби сказав він.
Денис, стогнучи, встав і сів на лаві. Домаха припала до нього, голосячи. Роман плюнув і пішов з хати.
Ішов вулицею і сердився сам на себе, що вернувся з города на село. Як йому там добре були на службі! Звісно, він службу не по волі кинув, хоч і ховався з цим на селі. Він справді служив «при палаті», хоч не швейцаром, дак сторожем. Якби швейцаром, то нічого б і не було. А то надало

читати