Завантажити

був такий харпак, що сіряк на хребті не держався, а тепер уже бач у які достатки з тих баришів убився. Ти б, Романе, краще не водився з ним: він тебе на добро не напутить, а люди про тебе погане казатимуть.
— А какоє мине вніманіє до людей? — одказав Роман, здвигнувши плечима. — У нас своя кунпанія. Ну, што там розбалакувать: врем'я спать.
Забрав одежу і пішов спати в клуню. Умощуючись на соломі, згадав, які високі й м'які подушки, квітчастою ковдрою застелені, він у писаря бачив. І йому стало заздро, і схотілося такої саме гарної світлиці, м'яких подушок, доброї страви з горілкою і червонощокої жінки... А хата батькова здалася йому такою негарною й чужою... та й люди в тій хаті... Велика штука, що вони йому свої. Коли ж вони такі...мужики! І по правді врядник та писар з мужиків сміються, бо вони живуть так, зовсім «без понятія, как настоящая необразованная животная». Хіба ж він може так жити? Коли ж він тепер зовсім інший чоловік став.
Він усе думав про це і не міг заснути. Поруч із тим, що він бачив сьогодні, згадувався йому город, вулиці з ліхтарями, світлиці в палаті, де він був за сторожа... цирк — от туди щодня ходив би! А тут ця тісна хата з лавами, з рогачами..: Цей батько або Денис, що як скаже слово, та так і верне язиком «на верле»... Репа-на мужва — аж смердить! А там, у городі, зовсім не такі люди.. А дівчата! І він почав згадувати городянських покоївок та куховарок, які були до його ласкаві... Ах, чорт його знає, Машка, мабуть, плаче тепер!.. (Гляди, що ще дитина буде!..) Та хіба сама Машка? Були й поперед неї...
Устав, не можучи лежати, накинув піджака і вийшов з клуні. В кінці садка, що був зараз же сумежно з током, якийсь чистий молодий голос виводив пісню.
— Що воно співа в нашому садку? — подумав Роман, перескочив через тин і пішов садком. Співало не в їх, а в садку в сусіди, в Струка. Роман переліз і через Струків тин і потиху пішов поміж деревами вниз до річки на той голос. Незабаром він побачив дівочу постать. Видно, що прийшла по воду, бо на землі стояли відра, але вона забула про їх, причарована цією тихою ніччю і ніжно-звабливим плюскотом темних хвиль біля своїх ніг... Стояла й співала.
— Мабуть, Струкова наймичка, — подумав Роман, і йому згадалось її делікатне обличчя з довгими віями і тоненький стан, — так він тоді в танці обкрутнув її, обхопивши за стан рукою... Вся зачервонілася, задихані молоді груди високо здіймаються... вихопилась і втекла...
Роман тихо-тихо підійшов до дівчини. За співом вона почула його тільки тоді, як уже біля неї стояв. Жахнулась:
— Ой боже! Хто це?
Хотіла вже тікати, але він придержав її за рукав:
— Це я... Роман...
— Чого ж це ти... ви тут?
— Послишал, как пойош, та й прийшов.
— Отож! Чого б то ви до мене прийшли!
— Того, што харошінька! — І він хотів обняти її за стан, але вона випручалася. — Как тібя звуть?
— Левантиною...
— Харашо! — І таки обняв її й притулив до себе. Але вона зараз одіпхнула його, вирвалась і, покинувши й відра, як коза дика, втекла, покрившися за деревами.
«Еч, яка прудка! — подумав Роман. — Моторна! А ловка дівчонка, — треба б заходиться коло неї!»
Постояв ще трохи, дожидаючи, чи не вернеться по відра. Не верталась. Пішов додому в свою клуню.
Туди ж тим часом прийшов спати Зінько.
— Я думав, що ти вже спиш, Романе, а ти ще ходиш.
— Не спиться какось.
— От мені часом не спиться. Усе думки обнімають та й спати на дають.
— Думки? — сказав Романа і Зінькові на мить здалося, немов сказав, трохи глузуючи: — Што за думки?
— Та всякі... От учора я все думав, як його так ізробити, щоб усім людяні добре на світі жилося? А то от хоч би сказати про землю... Такого народу намножилося і дедалі то все більше й більше людей на світі стає... Людей більшає, а землі не більшає... Ну, тепер скрутно людям жити, а дедалі — все скрутніше, все скрутніше буде... і так колись ізробиться, що не ставатиме людям того, що земля може зародити... Що ж тоді робити людям? Хоч з голоду гинь!
— Вот штука! — відказав Роман. — Не станить тут чого єсть — прикажуть переселяться на другое место, та й шабаш!
— Та я ж кажу: а як і на Другому місці так буде? По всій землі так. Що тоді буде? Може, про це в книжках абощо пишеться? Тебе добре навчено в салдатах, Романе, то ти це повинен знати.
— В каких там книжках? — одказав Роман. — Вот будуть іщо такії книги печатать! Про ето начальство само знаєть, как і што.
— Ні, — не згодився Зінько, — от я читав одну книгу про чужі краї, так у їй...
— А, пустяк вніманія! — перепинив його Роман. — Лучче давай спать!
Він одвернувся, мов хоче спати. Він був малописьменний, книжок не читав, хіба часом анекдоти про Балакірева. Тепер він бачив, що Зінько за нього більше письменний і щось знає таке, Що Роман його не знає, і йому стало ніяково. А Зінькові здалося, що Роман менше знає, ніж спершу він, Зінько, думав про його.

читати