Завантажити

і вві сні лоскотала йому обличчя, як він доторкався до неї, ворушачись... А високе й глибоке-глибоке небо жахтіло й тремтіло живим світом, і зорі здавалися великими й розумними очима блискучими... Вони дивляться так ясно, мов хочуть зазирнути Зінькові в душу, подивитися, що там е. Дивляться такими великими-великими очима... Як у Левантини... тоді, як вона співає сумної пісні... Вона дивиться й співає... і любо, любо стає... і хиляться віти... і всміхаються зорі...
І Зінько заснув під Левантинин спів, не знаючи, що Левантина справді вийшла в свій садок і співала, приваблена сяєвом безкрайого неба, напоєна солодкими пахощами чарівної ночі — тихої, як сон маленької дитини, ласкавої, як погляд матері...
II
Другого дня Роман устав пізно. У його боліла голова, бо вчора таки добре випив. Він почав згадувати минулий день, лежачи на соломі в стодолі, і гнівався сам на себе, що «завів кумпанію» з парубками й з дівчатами. З дівчатами воно ще нічого, до дівчат Роман охочий, а от на вулицю не треба було з їми ходити. Йому не годиться запанібрата з їми бути, а він учора, хильнувши, це й забув. Ну, да це ще не біда, він зараз покаже, що він не те, що вони, а бери вище.
Роман устав і пішов у хату. Батько з Денисом та з Зіньком уже поснідали й поїхали на поле — останні копи забирати. Мати метушилась біля печі.
— Виспався, синку? — ласкаво озвалася вона. — Сідай же та будеш снідати.
— А от умиюся.
Умився, розчесався і сів за стіл. Мати подала галушки з салом. Роман ще нічого не робив, то й не виголодався, а галушки були з простого гречаного борошна і здались йому несмачні. Із'їв галушку, дві та й положив ложку.
— А що ж це ти, синку, вже й не хочеш? — здивувалася мати.
— Штось їсти не хочеться, — одказав Роман і встав із-за стола. — Треба пойтіть проведать старих знакомих, — додав.
— Піди, синку, піди одвідай! Роман надів піджака й картуза з білим верхом, тоді глянув на чоботи:
— Ех, вакси просють!.. Ну, нехай другим разом! — І пішов з хати.
Вийшовши Роман з двору, спинився, не знаючи, куди йти. У нього були колись товариші парубки, — тепер уже всі жонаті хазяїни, — та йому не хотілося до їх іти: що там од їх він цікавого почує? Хіба піти, щоб побачили, який він тепер став? Дак же нікого дома нема — всі на роботі. Ну, та вже вийшов з двору, то пройдеться селом, а там, може, й надумає, куди піти. І він подався вулицею. Ішов помалу, мов туди-сюди роззираючись на село, а справді дивився, чи хто його бачить, чи ні. Та всі люди поїхали на поле, тільки деякі баби поралися по хатах. На вулиці бігали самі діти. Один маленький хлопець, побачивши Романів піджак і чоботи з блискучими рівними халявами, гукнув через вулицю до трохи старшенької дівчинки:
— Дивись! Дивись! Пан іде.
Роман усміхнувся, — йому це сподобалося. Але дівчинка глянула на його і відказала своєму товаришеві:
— Дурний! Co ти казес? То не пан, а салдат Сива-сенко, мені мати казали.
«Еч, чортова патяка! — подумав Роман. — Слова не вміє сказати, а ще й пащекує». Він сердито глянув на дівчинку, крикнув: «Ну, ти тут!» — і пішов далі, а та, перелякана, спершу мовчала, аж поки Роман одійшов геть-геть, а тоді, подбігши до хлопця, сказала:
— Людоцки, який страсний!..
А «страшний» ішов далі. Йому по дорозі була крамничка, а біля неї стояло двоє-троє чоловіків і жінка. Роман знав, що треба поздоровкатися, проз їх проходячи, але подумав собі: «От іще чортзна-кому куражку скидать!» — і поминув людей так, мовби їх і не помітив.
— Що це воно пішло? — спитав один дядько.
— Та це Сивашів солдат.
— Чи ба, яке пишне: іде і не здоровкається. — І дядьки з жінкою почали проміж себе судити Романа, що незвичайний; але вій того не чув, а чимчикував далі і звернув на другу вулицю. Там побачив серед солом'яних покрівель залізний дах на невеличкому будиикові. Вгорі над дверима прибито було дошку з написом^ «Народное училище».
«А зайду до вчителя!» — подумав Роман, хоч зовсім учителя не знав.
Увійшов у чималі сіни з кілочками й гвіздками по стінах задля школярської одежі. Став, не знаючи, в які двері йти, бо перед їм було їх двоє. Одні буля трохи відхилені, і крізь них чути було розмову. Сердитий голос, говорячи «по-панському», кричав:
— Почему ты мне сапог не почистил?
— Двір чистив, — одповідав другий, мужицький старечий голос. — Хіба я вам лакей? Я — сторож.
— Нанялся сторожем — должен быть учителю лакеем. Каждый день сапоги чисть!
— Та що це таке справді? Я громаді пожаліюсь.
— Плевать мне на твою громаду! Иди сейчас до Сучка и купи мне две колоды карт!
З дверей вийшов, бурчачи собі щось, сивий сторож.
— Чи дома вчитель? — спитав Роман.
— А он! — показав сторож на двері і пішов з школи.
— Кто там? — почувся з-за дверей голос. — Верно, опять кто-нибудь притырил мальчика! Ну й идиоты! Хоть не говори им, что еще рано!
Двері відчинились від штурханця ногою, і на

читати