Завантажити

— окремо заплатити... а мужик коли й скаже, що принесе мірку картоплі, то пришле тільки півмірки, і отак усе...
Гомоніли довгенько,, аж поки писар сказав:
— Ну, знаєш шо, Романе Пилиповичу? Хадьом до мене обiдать! Пошаную тебе для нового знакомства!
Роман томy був дуже радий-. Вже виходячи, стріли на порозi врядника Івана Iллiча, трохи старішого за їх обох чоловiка, непоганого з себе, з пiдстриженою гострим клинцем .борідкою. Писар зазнайомив його з Романом та й теж покликав до себе обідати. Цей хоч і пообідав, та не мав зараз чого робити, то пішов.
Писар жив у гарненькому домику, прибраному по-міщанському, з стільцями, з топчаном, з комодом та стареньким буфетом, поставленим у найпараднівну хату, з яснофарбованими малюнками під склом по стінах. Видко було, що добродій Копаниця даремне звав «так собі посторонній доход» «не значительно большим». Гостей стріла писарка — молода, обгодована і свіжа молодиця-моргуха.
— Улясю, — сказав весело писар, — давай нам обідать, та ще й швидко! Та ще й доброго!
— Буде й добре, буде й швидко! — сміючися привітно, відказала молодиця і побігла в пекарню.
Незабаром справді сиділи за столом. Писар витяг з кишені пляшку горілки і поставив на стіл.
— Доброхотное даяніє? — спитав, підморгнувши, врядник.
— З капосного Омелька, — відказав господар, — нада було б больш, та вже хай буде й стольки.
— Всяко даяміє благо, а надолужити можна не тепер, то в четвер, — порадив урядник.
— Істинної — згодився писар.
Випили но чарці, і хазяйка чарочку хильнула, і тільки взялись до борщу, аж у сінях щось затупотіло.
— А чи дома хазяїн? — почувся звідти товстий голос.
— А, Михайло Григорович? — Сказав писар. — Ідіть! — Iдіть! Дома! — І він одчинив двері.
У світлицю ввійшов невисокий, але товстий рудий чоловік, убраний у гарну чумарку, з картзом у руках. Цього Роман знав: це був крамар Сучок. Хазяї почапли садовити його за стiл. Вiн повагом, з протягом вимовляючи кожне слово, упеняв спершу, що вже пообiдав і зайшов за ділом, але таки сів. Винили знову й почали їсти смачний борщ, Поки під'їли, то мало розмовляли, але потім уже, по четвертій виgивши (і писарка Уляcя щоразу по півчарочки), зробилися всі веселі й гомiнкi. Роман бачив, як Уляся все моргала на врядника та припрохувала його. Сучка не припрохувала, але той і сам добре їв, важко сопучи. Пообідавши, позакурювали і пішли в садок — господар із Сучком попереду, за їми Роман, а позад усіх урядник з писаркою. Озирнувшись випадком, Роман побачив, як урядник займае Улясю за стан, а вона, сміючися, свариться на нього пальцем, показуючи, що побачать передні, і Романові одразу стало заздро й шкода, що не він займає червонощоку, веселооку писарку.
В садку полягали й посідали на траві і знов почали розмовляти, кожен здебільшого про свої діла, і всі якось чіплялися за мужиків: одному мужики тим не догодили, другому іншим. Сучок казав, що мужик хитріший за чорта, а врядник доводив, що хоч він і хитрий, але дурний, і розказав, щоб підперти свою думку, про дурного Хому, як він мило поїв. Усі страшенно реготалися, а заохочений оповідач докидав одну по одній ще й інші брехеньки про мужиків: про те, як мужикові перемінили його хахлацьку голову на чортову; про те, як солдат і хахол кипіли в пеклі в казані; чорт сказав: «Салдат!» А салдат: «Ась?» — «Ну, вилазь!» — Тоді до хахла: «Хахол!» — «Шшчо-о?» — «Ну, сіді іщо! Вот тібє за хахлацький язик — у пеклі сиди!»
Всі знову реготалися, а писарка навіть кричала тоненько:
— Ах, прелість! Ах, прелість!
Вона служила в панів за покоївку і там навчилася так кричати.
Потім повернулися в хату, і пили чай, і знову весело гомоніли...
Сучок пішов, бо йому треба було в крамницю, але Роман з урядником досиділи аж до вечора.
В хатах уже посвітилося, як Роман вертався додому. Як увійшов у хату, сім'я саме вечеряла.
— Бач, от де й наш приблуда! — озвавсь, ласкаво сміючися, батько. — Де це ввесь день швендяв?
От, хіба в його нема тут добрих людей, знайомих! — І Роман почав розказувати, що він ходив до вчителя і так гарно з їм познайомився; а тоді був у писаря, і як добре його там приймано... Мати раділа, слухаючи, як її сина гарно вітають; інші мовчали.
— Та сідай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! — припрохувала мати.
— Вот, я таких страв наєвся у писаря, што вже мине вашої вечері не хочеться.
Матері це трохи не сподобалося, що син понижає її страви, але він того не помітив і знов почав розказувати про писаря: як він добре живе та як добре бути писарем.
— Та воно добре, — озвався Зінько, — та тільки ще краще було б, якби писарі більше по правді робили, а то... он і цей такий, що примів би — дві шкури з тебе драв би.
— Ну, це, братуха, пустяк дело, — одказав Роман, — на то щука в морі, штоб карась не дрімал. Кажен з свово ремесла можить сібє бариш брать.
— Нехай і бариш, та не здирство, — озвався батько, — а то цей

читати