Завантажити

йому раз полаятися з швейцаром таки (випивши був), а той і пожалівся на його, ще й виказав, як він одного разу піймав Романа, що той продавав казенні дрова. Тоді йому Роман дав карбованця, дак він мовчав, а тепер виказав. Велика сторін, як продав який оберемок дров! А сам швейцар хіба того не робив? Тільки що ховатися добре вмів! Звісно, як прогнали Романа, то вже після цього важко було в городі знайти службу, та все ж легше, ніж тут. А. тепер он як тут жити!
Роман побачив перед себе монополію, зайшов туди і купив пляшку горілки. Тоді пішов до жидка. У лавці горілки не можна було пити, дак зараз біля лавки жидок мав хатку і пускав туди людей, — так, ніби своїх гостей, а за те мав од кожної випитої пляшки плату. Навіть сам бігав по горілку. Роман прийшов туди і зустрівся з писарем. Цей хоч уже й випив попереду, а зараз же пристав до Романа, як той почав його частувати. Добули закуски, випили пляшку, а тоді писар послав по другу. Роман жалівся на батька й на братів.
— Чудний ти, Романе Пилиповичу! — відказав йому писар. — Як отак тобі колотиться з їми, то нехай тебе батько відділить, та й годі. Тоді як хотітимеш, так і житимеш.
Романові ця думка сподобалася. Боявся тільки, що батько не послухається. Але писар упевняв його, що це дурниця, що мусить послухатись.
Роман повернувся додому вже пізно ввечері п'яний і з заміром зараз же вимагати, щоб батько його відділив. Але, підійшовши до хати, побачив, що там уже погашено світло. Поторгав за двері, — засунені. Вилаявся і пішов спати в повітку.
Другого дня вранці ввійшов у хату, як там була вся сім'я. Ні на кого не глянувши, сів на лаві і сидів який час мовчки, торохтячи пальцями по столу. Всі мовчали, а батько, трохи дивуючись, поглядав на нього, думаючи, що, може, покаявся та прийшов помиритися з братом. Не казав нічого — ждав, поки сам озветься.
— Знаєте що, тату? — почав Роман. — Как так нам жить, дак ви лучче одділіть мене. Оддайте мою часть, то я сам собі житиму, а ви самі собі.'
Це все він казав якось так, мовбито батько був винен за те все, що було вчора. Старий Сиваш помовчав, а тоді спитався:
— А що ж ти з своєю часткою робитимеш?
— То вже моє діло, — шо схочу, то й сделаю, — одказав саме таким робом, як і попереду, Роман.
— Та ще ж вона поки не твоя, то ти вже мені скажи, щоб я знав, на що давати.
— Тату! — озвався Денис.
— Мовчи! — перепинив батько, боячись учорашнього. — Я й без тебе знаю, що робити. А коли не вдержиш язика, то з хати вийди!
— Може, хазяйнуватимеш, Романе, на своїй частці? — питався знову батько.
— Не хочу я хазяйнувать, кумерцію заведу, — відказав Роман.
— Кумерцію?.. Яку ж то кумерцію?
— Какую схочу, таку й заведу, а ви повинні мені мою частку оддать.
— Повинен, кажеш? — спокійно говорив батько. — А як не віддам?
— То пойду в волость, то вас і присилують оддать.
— Ну, поки там присилують, а тепер я тобі ось що скажу: підожди ще трохи; навчися поважати батька й братів та не кидатися з кулаками; навчися спершу знову робити, шанувати зароблене добро та не ходити в шинок до жида, то тоді я тобі й дам частку, як побачу, що з тебе хазяїн став. А поки цього не буде, то й з нашого добра нічого тобі не буде.
По тій мові батько повернувся та й пішов з хати.
Роман остався ні в сих ні в тих. Він тільки сказав:
— Ну, я так не дозволю! Це грабіж! — Устав і пішов мовби слідом за батьком.
Трохи згодом батько вернувся:
— А що, вже пішов?
— Пішов! — одказав насмішкувато Денис, радіючи, що так обійшлося.
— А як на мою думку, тату, — сказав Зінько, — то ви краще б зробили, якби справді відділили Романа.
— Чого ж то так, що краще? — спитав знехотя батько. — Оддати, щоб він узяв та розмантачив працею-кривавицею зароблене добро?
— Та вже, тату, як він сам себе не направить, то ви його не направите. Воно ж і його частка тут є, — і він же робив. А може, він, як стане сам хазяїном, то візьметься й до роботи, шануватиметься.
— Авжеж! Саме такий! — глузуючи, промовив Денис. — Видно й збоку!
— Та вже ж і ми його луччим не зробимо, а тілько буде сварка, та лайка, та бійка. А як візьме свою частку, то що там уже з нею буде, те буде, а хоч у нас у сім'ї стане тихо, злагода знову буде, — доводив свого Зінько.
Мати встряла в розмову, хотячи допомогти Зінькові:
— А Зінько правду каже, старий. Послухайся його! І нам лучче буде, і Романові.
— Нехай же спершу покориться та пошанується! — сказав батько. — А марнотратові нічого не дам, і говорити більше про це не хочу.
З тим повернувся та й пішов з хати до роботи, а сини слідком за ним.
Роман тим часом сидів уже знов у жида. І сьогодні знайшлись товариші, і як Роман вийшов на вулицю, то в його голові вже здорово гуло. Ішов і думав собі: «Кат його знає, що його робити! Батько впертий как пень. І громада потягне руку за ним, а не за мною. Ех, как би дав йому добре, так, как

читати