Завантажити

Кілька разів їй чулася хода, вона схоплювалася, підбігала до вікна й дивилась у двір, у темряву. Ніхто не йшов. Одного разу вчулося навіть, що він уже ходить у дворі, щось робить. Вона вибігла, гукнула стиха,— не було нікого. Вернулася й лежала, все ловлячи вухом ту знайому їй ходу. Ніколи так не було, щоб Зінько сказав «вернусь» і не вернувся. Тільки раз це було,— як його до тюрми взято. А тепер?..
Німий страх дивився на неї великими, як темрява, очима, обнімав її холодними обіймами.
Вже світало, як її, знеможену, поборов на хвилину сон.
Ураз щось застукало в вікно, аж шибки задзвеніли. Гаїнка схопилася з ліжка і стала серед хати, не розуміючи зо сну, що це.
«Зінько!» — враз подумала і кинулась у сіни відчинити. Відчинила,— перед нею стояла сусідка Стручиха.
— Нещастя! — крикнула.
— Яке? — спиталася, вся похоловши, Гаїнка.
— Зінька твого на луці знайдено... побитого...
Гаїнка захиталася і впала б, якби не вхопилася за одвірки.
Із-за Стручишиної постаті побачила: у двір увіходило троє людей і несло... Струк із Васютою держали за плечі й за голову, а Струків наймит за ноги.
Гаїнка дивилася на їх, як вони вступили в двір і йшли обережно, помалу. Дивилася, не одводячи очей, вся закам'янівши, не можучи ворухнутися.
Вони підходили ближче. Тіло трохи згиналося посередині вниз; безсило хиталася, звисаючи, одна рука, голова з мертво-блідим обличчям одкинулася назад і лежала трохи боком на Васютиній руці; від уст, трохи розкритих, значилася по щоці й потім на білому комірі сорочки темно-червона смуга.
Вони підійшли до хати. Стручиха оступилася, а Гаїнка стояла нерухома і все гляділа. — Гаїнко, оступись! — промовив Васюта.
— Ай! — скрикнула та, вхопившися за серце, і впала.
Стручиха кинулася в сіни, вхопила попід плечі Га-їнку і відтягла її від дверей. Чоловіки понесли Зінька в хату.
Трохи згодом Васюта вже біг верхи в Чорновус по лікаря...
Зінько лежав на ліжкові. Він опритомнів уже, але був такий знеможений, що не здужав озиватися і лежав, заплющивши очі. Кров з обличчя йому змито, але сорочки, всієї закривавленої, не зважилися скинути: вона прикипіла до тіла; скинули саму чумарку. Гаїнка сиділа біля ліжка в ногах і дивилася на бліде Зінькове обличчя. Сиділа, як витесана з каменю, дивилася застиглим, нерухомим поглядом, їй здавалося, що він уже вмирає.
В другій хаті мати, припавши навколішки перед образами, молилася. Благала не віднімати в неї останню надію в житті...
А на дворі Струк розказував дідові, як.він ізнайшов Зінька на луці, як покликав на поміч наймита й Васюту, що на той час ішов вулицею...
Аж після обіду приїхав лікар. І то довго вмовляв його Васюта: все не хотів їхати, казав, щоб Зінька до його привезено.
Увійшовши до хворого, зараз повисилав обох жінок геть, «щоб не рюмсали», лишив тільки діда та Васюту і почав оглядати побитого. Треба було скинути сорочку. Дід із Васютою обережно підвели Зінька, а лікар почав скидати. Сорочка поприкипала до тіла вкупі з кров'ю. Лікар став її віддирати,— Зінько злегка застогнав.
— Не маніжся! Не маленький! — гарикнув на його лікар.
Але як скинув сорочку, то побачив, що було чого «маніжиться»: спина, груди, плечі— все було в страшних синяках, все попухло, тіло побито так, що поробилися великі рани криваві.
— Добре впіймав! — крутнув головою лікар. — П'яний, мабуть, побився з ким?
Хворий мовчав.
— Хто тебе побив? Чуєш?
— Не знаю...— простогнав хворий.
Лікар ще поглянув, припав ухом до грудей...
— Хм... Усередині багато пошкоджено... Треба тобі переїхати до Чорновуса в лікарню... Не буду ж я до тебе щодня їздити!
— Не хочу... я буду дома...— прошепотів Зінько.
— «Не хочу, я буду дома»! — перекривив його лікар.— Усі ви боїтесь лікарні, як чорта, а чого? З'їдять тебе там, чи що? Та хіба вам іцо втовчеш у дурну довбешку!.. Як знаєш!.. То жінка твоя тут сиділа? Покличте її!
Васюта покликав. Увійшла Гаїнка.
— Ну, слухай!.. Та не кисни, бо терпіти не можу рюмсання! — гримнув лікар, хоч у занімілої Гаїнки й сльози на очах не видко було.— Ось тобі ліки...— І він почав розказувати. Гаїнка мало що розібрала з його московської мови, тільки останні слова добре зрозуміла: щоб доглядала, а то вмре.
Як лікар виходив, дід Дорош із Васютою перепинили його в сінях.
— Скажіть, пане,— спитав дід,— чи він буде жити, чи ні? По правді!
— Як вичухається, то буде,— відмовив лікар.
— Пане! — загомонів Васюта.— Що хочте візьміть, тільки вигойте його! — І. сльози закапали йому з очей.
— Не рюмсай!.. Що ти йому — брат чи родич який?
— Товариш...
— Дак чого ж і киснеш? Я не бог!.. Понапиваються, поб'ються, а ти їх воскрешай!.. Дав же ліки... Як не стане — знов приїдеш.
Лікар вийшов з сіней і скочив на бричку.
— Рушай!
Дзвоник задзеленчав.
Дід махнув рукою.
— Чорт зна що! Нічого з цього лікаря не буде.
— Чому ж не буде? — спитав Васюта.
— Ну, що вони тямлять, ці лікарі? Нічогісінько! От тільки до одного й голінні: як

читати