Завантажити

могоричів не було. Так і поступитися цим! Хіба з тверезим що зробиш? От як налив його, дак тоді вже й бери за шияку та й у ярмо. А то без могоричів!
— Істинно розсобачується мужик за такими шибениками, як оцей Зінько! — казав Сучок.—«Я,— пле-ще,— подать заплатив, одбутки всі поодбував, нікого не займаю, горілки не п'ю,— що ви зо мною зробите?» І верно, що ти з їм, паскудним, тогда йздєлаєш? Одно слово: розуратство!
— Іменно, іменно правда! — потакував Копаниця.— Нікоторого тобі над їм слєствія нема. Ти його в холодну, а він тобі кричить: яке ти право маєш? Значить — покажи йому. де твоя законная основанія! А, сто чортів! Да якби в мене була полная законная основанія, дак я б тебе, ідолового вишкварка, на дерть подрав би й свиням викинув би, а не то що в холодну, хамлетська ти морда!
— Законники пойшли,— промовив Тонконоженко,— та праведники такі, що біда!
— А як на моє розсужденіє,— казав Сучок,— дак провчить їх, падлецьов! Щоб притихли!
— Та як же їх провчиш? — питав Копаниця.
— От, штука!.. Хіба ви цього не знаєте? Позвать його в волость: «Зачим сто у тиб'я куриця дохла проти двора на вулиці валяється?» —«Ні, не валяється».— Как ти, мерзавець, смєїш мені говорить, когда я сам видів? Начальство запреідаєть, санітар приказано, а ти що? Щоб нюхало начальство? Да ще й брехню начальству задайош!.. Марзавець ти!.. Падлець!.. Нигодяй!..» Ну, послі такого наставленія уже ж він не втерпить, щоб чого не сказать, грубе яке слово,— тоді його в зуби, та на десятників гукнуть, та й усипать гарячих, не жаліючи.
— Невозможно! — крутнув головою Копаниця.— Одно, іцо не грублять: ти його хоч і вилай, то він каже: «Господин старшина, ви не лайтеся, бо я па вас жалобу проікнесу»,— а друге: хоч і зробиш, так він тоді таку тобі кутавасію з перцем підніме, іцо хуже буде, нежелі за Дениса Пилиповича землю. Ні, це не йдьоть!
— А мені здається,— озвався Рябченко,— що Михайло Григорович таки правду каже: іменно їх, треба провчить. Хоч не всіх, дак хоч самого Зінька. Тільки не так трохи треба заходжуваться.
— Ну, а як же?
— Нишком, щоб ніхто не бачив, та щоб і він не знав, хто його провчив. Щоб знав за що, та не знав хто. Так йому й сказати: оце тобі за те й за те, а хто каже — чорт його зна. Тоді йому жалітися ні на кого й ніяк, а боятися буде. Не до смерті його бити, не, а так — добре пополохати, щоб трохи полежав та почухався.
— А що ви думаєте? Воно й правда! — доводив Тонконоженко.— Поки ми їх не почнемо вчити, дак нічого діла не буде. А як одного та другого провчимо — тоді його страх возьметь, нишком сидітиме.
— І не висьма важна штука,— розказував Рябченко.— Це можна так ловко зробить, що моє поштеніє!.. Тільки щоб Григорій Павлович подозволив, бо без господина старшини тут ніяк нельзя.
— Хто його зна,— казав Копаниця,— це, коли хочете, непорядок і дайже буйство... Ну, та задля такого діла,— засміявся він,— можна й манюсінькоє буйство соченить.
— І чудесно! — задовольнився Рябченко.— За тиждень, за два й готова штука буде. Зінька положимо, а самі тим часом у громаді крутнемо.
— Ну, тольки, знаєш, Яхрем Семенович, ти тоже не весьма-очинь! А то щоб так не було, як із Панасом.
— Ото ж таки! Хіба я такий дурак, як Панас? Акуратно все так іздєлаєм, що ну! І науку получить, і живий останеться...
Товариство повеселішало. Чарка жвавіше заходила з рук до рук, наче й горілка в їй посолодшала. Довгенько ще випивали та закусювали...
Проминуло з тиждень.
Одного разу Рябченко прийшов у свято до церкви, вистояв утреню, а тоді, не хотівши йти додому та знов приходити до служби (бо йому таки далеко було), зостався підождати в сторожці,— там звичайно дожидали люди, поки вдарять до служби. Та цього разу людей було мало: троє дядьків та Микита Тонконоженко. Сиділи та гомоніли гуртом, а далі так трапилось, що ті повиходили, а зосталися вдвох Рябченко з Микитою.
«От і добре,— подумав собі Рябченко,— хотів був до його сам піти, та тут лучче буде побалакати: хай люди не знають, що від мене до його стежка є».
І він загомонів до Микити:
— А що, Микито, не пощастило тобі Гаїнку зачепити,— повернувся-таки Зінько.
— А штоб вон луснул! — сердито гарикнув Микита.
— Ну, а вже ж і жіночка була б тобі хороша! Одно слово — як лялечка!
Микита тільки плюнув зо злості.
— І все цей Зінько тобі на заваді стає,— правив своє Рябченко.— От тоді в тебе Ївгу одбив.
— Падлець, одно слово! — вилаяв Микита.
— Все Васюту настренчує, щоб із тебе на вулиці знущався.
— Нигодяй! — І Микита аж побілів із серця, згадавши віршу про Трандиту.
— Настоящий нигадяй! І таке зловредне, що кожному шкоди наробить. Тепер таке почав, що як виграє справу, дак ми всі хоч з торбами попідвіконню йди.
— Та ну? — здивувався Микита.— Нивжлі такое плохое дело?
— А ти ж думав як? Коли в Дениса однімуть землю, а мужики почнуть брати собі в Добровольського, дак тоді, брат, наша земля, що в Горянського ми найняли,— вона їм без надобності. Ми тоді на льод сіли, бо нам нічим

читати