Завантажити

полегшало, що він уже сидів на ліжкові з закладеною за спину подушкою. На столі блимала лампочка, а біля неї, з шитвом у руках, сиділа Гаїнка. Зінькові виразно було видко її схилене до роботи обличчя, поблідле за турботами та за безсонними ночами.
— Як ти змарніла, Гаїночко! — промовив Зінько.
— Мовчи вже! Сам гарний! — відказувала вона жартом, удивляючись у знеможене Зінькове обличчя, що здавалось іще страшнішим у темнішому куточку.— Сам гарний: жовтий, як віск, а худий, як скіпка, ще й очі позатягало, а під їми мов хто чорним попідводив.
— Може, ти? — шуткував Зінько.— Ти ж примазувала оце колись.
— От, не мала б чого робити!.. Он треба тобі сорочку к великодню пошити, щоб ти не був такий сердитий, як вітер, що як йому мати дасть товсту сорочку, то він зараз розпустить губи та й почне з серця віяти, що аж дерева стогнуть... Стривай, он хтось іде!
В сінях справді щось тупало. Двері відчинилися, і в хату вступили Карпо та Васюта, а за їми дід Дорош.
— Здоров, брате! Ще не спиш? О, та ти вже сидиш! Пішли наші вгору, як той циган! — вигадував Васюта.
— Сиджу... Сідайте й ви!..
— Спасибі... Таки тобі полегшало, Зіньку? — питався Карпо.
— Полегшало...
— Дай боже, щоб і встав швидко! Тоді зараз можна буде позивати тих, хто побив тебе.
Зінько махнув рукою:
— Про ідо думати!.. Хо-і би одужати!.. Та й на кого я жалітимусь? Хіба я апаю, хто це зробив? Я ж нікого не пізнав.
— Повинен урядник ізкаити!.. А коли не знайде, то в город жалітися. Не можна ж так лиходіям безбожник; попускати, не послухали тоді слова мого, а істинно воно було, кари на їх великої треба: хоч би й смерті завдати лютим, то й того вони заробили гріхами своїми.
— Годі-бо. Карпи, облишмо це! — прохав Зінько. Йому було тяжко тепер про це говорити.
— І справді, хай йому, Карпе, — сказав Васюта.— Говорімо краще, чого прийшли. Адже ми до тебе за ділом.
— Скажете.
— То видавай лиш нам зерно!
— Яке зерно? Нащо?
— Ото — нащо! А іце хазяїн! Щоб сіяти, хіба ж нащо?
— Та де ж його сіяти?
— На твоїй ниві. Ми вчора та й сьогодні ще орали.
— Як то?
— Чи ти не знаєш, як орють? За чепіги руками та й гей-соб, мурий!.. Карпе та Дмитро, та з Савкою Михайло-помагайло, та оцей Васюта, що говорить тута, та оцей дідусь Дорош, що над їми командував, та заходилися орати та й виорали, а ти, пане господарю, добре тепер дбай та їм порядок, давай — де та що сіяти!
Зінько похилив мовчки голову, і сльози забрищли в його на очах.
— Ну, от і похнюпився! Та ну бо, глянь веселенько та розкажи нам гарненько, що робити!
— Братики мої рідні, спасибі вам за велику ласку! Поки живий буду, не забуду її!.. І вам, і дідові.
— От гляньте ви на його! — засміявся Васюта.— Наговорив сім мішків гречаної вовни, а все півтора людського, що й купи не держиться! Ти йому про діло — Про зерно, а він тобі про ласку! Та нам не треба ніякої ласки,— нам треба твого зерна.
— Ви, братчики, мов удруге мене на світ оце народжуєте!..— казав Зінько.— Бо тепер мені легше й на сонце дивитися за таким щирим приятельством.
— А як же тиє си думав собі? — загомонів Карпо.— Одно в нас товариство, одним дишемо духом, та чи покинемо ж товариша в притузі великій? Не треба було б і товариства ніякого, коли б ми в помочі не ставали один одному, про себе самих тільки дбаючи.
— Правду, Зіньку, хлопці кажуть! — озвався дід Дорош. — Отак і треба по-людському, а не то що дери з кого попадя без ніякого жалю! От, їй-бо, веселіше й жити на старість стая, таких добрих людей бачивши, як оці хлопці!
— Хлопці та й хлопці! — гукнув Васюта.— Що цс за напасть така, що все на хлопців? Наче я дурно робив Зінькові, чи що? А ні же! Ось нехай лиш устане, а мене тим часом поб'ють,- бо вже вдруге каменюкою хтось кидає,— то буде він робити на мене, аж кректатиме! От побачите!.. Я його запряжу!..
Всі засміялись, а Васюта сидів поважно й щипав свого білявого вусика.
— Мої ж ви добрі! — казав Зінько з блискучими ще від сліз очима.— Нехай вам так бог допоможе, як ви мені допомогли. Як би ви знали!.. Ви мені й душу немов оживили!.. От присягаюся: поки віку мого, поти з вами!.. Будемо своє робити, як бог велить, нехай і повбивають нас! Ми своїм не поступимося... Що бог дасть!..
— Не іюступимся ні ввік! — промовив Карпо міцним поважним голосом.
Стихли враз, тільки у всіх блищяли очі, променіючи одним почуванням. А Гаїнка чула, як їй поза спиною сипнуло морозом, і їй стало так,: дивно і так страшно, як у церкві перед сповіддю. Кілька хвилин було тихо, аж поки озвався дід Дорош.
— Дасть бог, усе буде гаразд! Може й нічого страшного не буде,— хіба ж таки все кривди нам терпіти! Дай, боже, щоб далі легше та веселіше жилося!
— От святе слово! — скрикнув Васюта.—Дай, боже, веселіше жити!
І справді всі повеселішали за тим словом і довго іде гомоніли.
Довго й Зінько не міг тієї ночі заснути. Думка думку наздоганяла. Найбільше на себе ремствував. Хіба ж не зогрішив він, думаючи облишити все, покинути всю

читати