Завантажити

самому Зінькові, а й так, як хто лічиться в лікаря, то мало помочі... Зінько говорить, ніби це через те, що лікарі неприхильні до людей, то й роблять так, аби швидше, а якби схотіли, то могли б дуже добре помагати. Ну, дак коли ж не хочуть! Однак нічого й не буде. А вже як знахар, то пособить, а надто ці ліки: про їх уже й дідусь знає, що помагають,— на собі досвідчився. І мати кажуть. Звісно, Зінько їх не схотів би... ну, а як йому не полегшає та він умре, то тоді як же? Чи не винна ж вона буде сама, не давши йому зілля, що здоровля б йому вернуло?
І вона боязко, турботно придивлялася до Зінька — як йому: чи легшає? чи видужує? А він усе кволився, все нидів. Минав день, другий, третій — йому не легшало.
Четвертий день був дуже сонячний, веселий. І Зінько побадьорішав: сам, не держачись навіть, почапав по хаті і вийшов на призьбу. Гаїнка й собі сіла біля його.
Сонце весело сміялося з неба золотим сміхом. Біленькі хмарки пливли по блакитному морю, купаючися в теплому світлі. Деякі дерева, заспавшися за довгу зиму, ще чорніли проти неба голим гіллям, але верба вже розбуркалася і скрізь простягала до сонця блідо-зелене листячко. По горбочках та по шпиликах густа трава й собі піднімала маленькі головки вгору. Горобці на хаті й по тинах цвірінькали так весело й моторно, мов хотіли сказати, що й вони знають, коли весна. З високого двору Сивашевого видко було півсела. По городах скрізь метушилася, порплилася жінота, вулицями їхали люди з боронами й мішками зерна на возах. Зінько дивився на все те, і йому дедалі все ставало сумніше й сумніше.
— Боже! Все оживає, все робить, тільки я, мов камінь, лежу, ворухнутися не здолію! — промовив він гірко.
—— Не журись, Зінечку і..— розважала Гаїнка.— От скоро-скоро й ти все робитимеш — і дома, й на полі... от побачиш!..
Вона його розважала, а в самої щеміло серце, а сама думала: чи правду ж вона каже?
— Дерева вже розпукуються,— казав Зінько, дивлячись на свій садок,— а я ж цієї весни ні одного деревця не посаджу!
— Восени посадиш чи на ту весну,— не журись! Такий сад, Зінечку, посадимо, що як гай буде!.. А ти в йому як сокіл будеш літати.
— Атож, літатиму! — промовив гірко Зінько, дивлячися, як, поблискуючи крилами проти сонця, линули кудись у повітрі пташки — легенькі та вільні. І він додав думкою: «От так жити б хотілося, так вільно, легко!.. Полинути б, кинутися до діла!»
Він поворухнувся,— груди заболіли дужче.
Безмірна журба, туга за втраченою силою обняла його...
— Гаїнко! Поможи мені в хату... не хочу я тут...
Вона пособила йому встати, ввійти в хату, дійти до ліжка. Він ліг і заплющив очі. Чорні круги попід ними визначилися ще виразніше; обличчя робилося таке бліде, мов уся кров його покинула. Спершу дихав важко, потім заспокоївся, дихання ставало все рівніше, тихше... ледве чути... І Гаїнці здалось, що вона вже його зовсім не чує, що вже смерть визирає з того блідого обличчя... що Зінько вже зовсім як мрець. Кинулась до його, вхопила за руку:
— Зіньку!
Він іздригнувся, розплющив очі.
— Що тобі, серце?
— Нічого, нічого... Це я так... Я тебе збудила... Спи, серденько!
— Ні, я не спатиму...
Але знов заплющив очі і знов лежав, як мрець.
«Ні, не пособить лікареве гоїння! — думала Гаїнка.— Треба послухатися діда, бо вже.. страшно, страшно й здумати!..»
І вона зважилася...
Того ж вечора Васюта привіз із Чорновуса ліки. Вона не внесла їх до Зінька в хату, замісто їх поставила туди дідову пляшку...
Одначе не зважувалася довго.
Раділа, що Зінько заснув звечора і не треба було йому давати ліки. Але як прокинувся і сказав дати, то мусила.
В неї так трусилися руки, як вона наливала зілля, що пляшка цокотіла об велику чарку. Налила і дуже довго затикала пляшку, аж Зінько попитав:
— Що це ти там робиш, що не даєш?
Тоді вона піднесла йому чарку, він підвівся, взяв і випив одразу. А її вхопив холодний страх, і не помічала, що він оддає їй порожню чарку. Врешті взяла. Він ліг знову, заплющив очі й затих.
Лежав тихо.
Їй потеплішало,— вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й не гасила, а сиділа на ослоні біля його.
Він, здається, спав.
Враз він розплющив очі, підвівся, вхопився рукою за горло:
— Ой!.. Дихати!.. Давить!..
Гаїнка кинулась до його:
— Зінечку! Де давить? Що?..
— Горло... в грудях пече... Дай води!..
Вона подала йому кухоль з водою. Він випив трохи і впав на подушку. Вона стояла над їм і дивилася на його широко розплющеними очима.
Він лежав тихо кілька часу, а тоді знов ухопився за груди:
— Води!..
І відразу його скорчило всього так, що він ледве не впав з ліжка.
Гаїнка вхопила його.
— Діду!.. Мамо!.. Рятуйте!..— крикнула несамовито.
Крик був такий страшний, що й дід і мати попрокидалися і вскочили в хату:
— Що це?
— Зінько...
Вони глянули.
Зінько лежав у неї на руках, і на блідих губах червоніла в його кров.
— Зіньку! Сину! Що тобі? — питалася перелякана мати.
—

читати