Завантажити

покидати... Іще жалко: не зробив... Ох!:.
Знову затих.
У неї душа кричала від несвітського болю, але ні одне слово не проходило крізь уста.
У сінях затупотіло. Це прийшов батюшка...
Відбули його.
Уже розвиднилося зовсім, як круг Зінькового ліжка постали товариші.
— Підведіть мене! — промовив хворий. Підвели, заложили за спину подушки. Він сів.
— Уже груди німіють... Час прийшов умирати... Як сидів у тюрмі, заприсягся не покидати цього діла — за правду стояти... Не судив мені бог справдити мою присягу... Короткий мій вік... Нехай моя присяга буде вашою!
— Буде!.. Буде, братику наш, товаришу наш вірний!..
— Спасибі!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без світу!.. Де він?.. Де він?..— питав хворий, уже блудячи словами.— Коли б хто показав!
Затих на мить, опритомнів.
— Мати стара зостається в мене, дружина молода — з дідом нехай вони в цій хаті живуть... А ви їх догляньте, братики!..
— Доглянемо!.. Не турбуйсь тим!..
— Хай вам бог заплатить!.. Мамо! Спасибі тим рученькам, що мене носили-годували... Тим ніженькам, що за мною ходили!.. Прощайте, мамо!..
Ридаючи, припадала до його мати.
— Гаїнко! Дружино моя вірна, серденько моє дорогесеньке, раю мій любий!.. Прощавай!..
Вона мовчки до нього припадала, не можучи вимовити слова.
Тоді прощався з дідом, з товаришами і кожному казав останнє привітання.
А вони питали:
— Кажи, брате,— може, ще що звелиш?
— Нічого не звелю,— тільки не забудьте мого заповіту!..
— Не забудемо!.. Глянув по хаті.
— Одчиніть вікно!.. Відчинили.
— Хоч би сонце зійшло... Як темно!.. Сонце ще не сходило.
— Гаїнко!..
Кинулася до його,— він прихилив її голову собі на груди...
— Ще не зійшло сонце?
— Скоро зійде,— відказав Карпо.
Стих на хвилину, тоді ворухнув устами:
— Прощав...
Зітхнув тихо, не доказавши слова, голова йому похилилася вниз...
Рука впала з Гаїнчиної шиї...
У Чернігові, 1901

100


101

читати