Завантажити

Води!..
Йому подали води,— він пив жадібно. Тоді впав знесилений на подушки.
Та не багато перепочив. Нові корчі вхопили його, і він забився в матері на руках, і знову зачервоніла на губах кров. Дід кинувся до його з водою. Почав затихати, припав устами до кухля.
— Ой боже, що ж я наробила! — скрикнула Гаїнка несамовито і впала навколішки перед ліжком.— Ой, що ж я, проклята, наробила,— я ж тебе, Зінечку, струїла!..
Його очі розплющилися, глянули на неї дивним поглядом.
— Що ти сказала? — ледве вимовив.
— Це ж я тобі не ліків дала, а знахаревого зілля!
— Ти... знахаревого... А я ж казав...— простогнав хворий.
— Я ж думала, що воно пособить... я ж не знала, що таке лихо... я ж...
— Діду! — промовив Зінько.— Або самі... або біжіть до Васюти,— хай до лікаря... зараз...
Переляканий дід кинувся, ні слова не кажучи, з хати. Зінько лежав, заплющивши очі, і тяжко дихав. Гаїнка все стояла навколішках біля ліжка, притиснувши руки до грудей, і дивилась нерухомим поглядом на Зінька. Він мовчав довго.
Врешті промовив:
— Мамо... нехай... вона піде... Ви самі зостаньтесь зо мною...
Гаїнка встала і вийшла з хати.
Вийшла в сіни, повернула в хижку і забилася там у найдальший куток.
Сіла долі і сиділа так у темряві, обхопивши голову руками, прихиливши її до стіни.
Чула, що вмирає. Вмирає, бо він умирав і прогнав її від себе.
Знала, що заробила це.
Вороги вбивали — не вбили, а вона вбила, вона своєю зрадною рукою подала йому смерть.
Знала, що нема й кари на таке лиходійство.
Душогубові-розбійникові є кара, а їй нема, бо ніхто такого не зробив, як вона.
Знала, що їй уже нема нічого на світі, сама темрява.
І вмирала в темряві.
Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у неї не було вже сили, її тіло вже не жило, тільки душа жива боліла так...
О, як без міри, без краю!..
Ця ніч, ця темрява — вона гнітила їй душу, роздавлювала, знищувала, а душа все почувала, все боліла.
А там Зінько вмирає.
І вона не сміє туди піти.
Боже, боже! Нащо ця душа невмируща? Хай би вона вмерла!.. Тільки б не ці муки, не це мордування!..
Хоч би кричати здужала!..
Нема голосу...
Дід вернувся від Васюти з поганою звісткою: саме як Васюта ще вдень був в Чорновусі, лікар побіг поштою на станцію, на машину: на три дні їхав у губернію, в город!
Помочі не було.
Зінько вислухав це мовчки.
А дід, стоячи над їм, казав:
— Зіііьку! С'їну! Прости мене!.. Це я тебе занапастив'.. Це я добув зілля в знахаря і Гаїнці звелів... Говорив, хлипаючи, і весь трусився.
— І ви, діду,— тільки промовив Зінько, та й не сказав більше нічого.
Усю ніч мати з дідом були коло хворого. Раз у раз його корчило, пекла згага, і він пив, силкуючись її залити.
Перед світим сказав:
— Ноги обважніли...
Мати торкнулася до ніг.— нони були холоднi. Він зрозумів це з її погляду.
Холоднi, мамо? Це вже смерть іде.
— Синочку мiй! Не кажи так! — простогнала бесщасна мати.
— А що ж, мамо. коли воно правда. Я сьогодні вмру.
В хаті настала тиша.
Темряве світло осявало бліде обличчя хворого і дві прибині горем постаті коло його ліжка: мати сиділа, дід Дориіл стояв похилившися.
Враз він схилився до землі і вдарив перед ліжком поклона:
— Сину! Зіньку!.. Прости мене!..
— Бог простить, дідусю! Я на вас не гніваюся... Тільки не кажіть про це нікому, нікому!.. І Гаїнці звеліть, щоб не казала...
Дід, хлипаючи, встав.
— Сину,— промовила мати.— Покличу батюшку— може через те бог полегкість пошле.
Хворий помовчав, тоді сказав тихо:
— Добре... А ви, дідусю, підіть покличте моїх товаришів, усіх... А до мене хай Гаїнка тим часом увійде.
Мати й дід вийшли з хати, а трохи згодом туди ввійшла Гаїнка.
Тихо спинилася біля порога,
— Гаїнко!.. Іди!.. Сядь отут... біля мене...
Вона підійшла покірно і сіла на ліжкові. ': — Дружинонько моя, поцілуй мене! — попрохав хворий.
Вона зірвалася, впала навколішки, обхопила йому ноги і почала цілувати їх мовчки.
— Встань, Гаїнко!..
Вона не вставала, а уста шеіютіли, припадаючи до ніг:
— Ніженьки мої... слідочки ваші цілувала б, якби ви ходили!.. Не ходите!.. Вбила!.. Отруїла!..
— Сядь тут біля мене!.. Поцілуй в уста!..
Нахилилася до його, цілувала в уста, в очі, в руки.
— Не ти мене, дружинонько моя вірна, струїла... Ти мені здоров'я хотіла, моя добра... Любив тебе на цьому світі і на тому любитиму... Як я тебе покину? Така маленька... така полохлива... Та тебе люди заклюють... Як я тебе покину?.. Він плакав.
Узяв її руки в свої, притулив їх до грудей та й затих, знеможений.
Вона сиділа не сміючи ворухнутися. Відпочивши, озвався знову:
— Живи з матір'ю, з дідом, не ходи до батька: там тебе занапастять... Нікому не кажи про знахареве зілля. Чуєш? Я тобі велю. І дідові, й матері звелів... І сама забудь по це... Не думай!.. Мені однак умирати було,— довго не прожив би... Байдуже, коли трохи швидше... Тільки тебе жалко

читати