Завантажити

голосно...
Зірвалася з ліжка й стала серед хати. Вся тремтіла. Що це?
Помагай біг тобі, пане хазяїну!
Святий вечір!
Пане хазяїну, славний пахарю!
Святий вечір!
Застилай столи, клади пироги:
Святий вечір!
Будуть у тебе славнії гості...
Святий вечір!
Дівчата колядують... Та вона ж цюю колядку сама співала, колядуючи в одному гурті з їм, з Зіньком!.. Та він же, коло неї стоячи, її співав, а тепер де він? де він?
А дівчата співали про того ж славного пахаря:
Не багато пожив, та й слави нажив:
Білим залізом двір обгородив,
Поставив ворота з щирого злота,
Помостив мости все чавуннії,
Поставив стовпи все золотії,
Поклав же жердя все срібранеє,
Повішав коври все шовковії,
А сам поїхав на горду війну...
Ой,боже ж мій! Не на війну ж він поїхав, не на війну!.. А пішов він до темної темниці, як до сирої землі, як до глибокої ями!..
Як несамовита вона кинулася через сіни в другу хату.
— Мамо! — скрикнула.— Припиніть!.. Нехай цього не співають!..
Двері тихо відчинилися, і на порозі став чоловік у запорошеній снігом одежі, з невеличкою чорною бородою. Скидаючи шапку, промовив тихо:
— Добрий вечір!
Здригнулися враз усі троє від того голосу, і дід, і мати, і Гаїнка, і завмерли на одну мить, тільки на мить. А за мить Гаїнка кинулася до його, припала до його:
— Зіньку!..
А дівчата все співали:
Да вертає ж він з гордої війни:
Застукали мости все чавуннії,
Заззяли стовпи все золотії,
Забряжчало жердя все срібранеє,
Замаяли коври все шовковії,
Що люди кажуть: «Королевич їде!..»
Матінка каже: «Мій синок їде!..
Ні, вона не казала... Вона тільки ридала, припавши до нього так, як і Гаїнка, як і білий дід Дорош...
IV
НОВІ НАДІЇ
В церкві вже повно було народу другого дня Різдва, як Зінько з Гаїнкою ввійшли туди. Помалу протовплюючись, доступились вони в середину і стали вдвох.
— Глянь: Зінько!..— почувся шепіт.
— Де?
— Та он же!
Люде поверталися, дивилися і незабаром шепіт, мов хвиля під вітром, покотився по церкві:
— Зінько вернувся!.. Зінько!..
Очі поверталися в той бік, де стояла щаслива пара. Зінько, хоч блідий і худий, та чисто виголений, гарно вдягнений у критий кожух, стояв спокійний та поважний. Від Гаїнчиного обличчя так і било сяєвом безмірних радощів, безкрайого щастя. Та й було чого! Вчора — острожникова жінка, сьогодні — дружина чесного, невинно покривдженого чоловіка. І він, цей без міри коханий, дорогий стоїть поруч із нею, і ніколи, ніколи вже вона з їм не розлучиться! Як же їй було не радіти, коли в неї вся душа всміхалася і до цих людей, що, навкруги стоючи, дивилися на неї, і до цієї церковці старенької, здавна їй рідної, і до того соняшного проміня, що з узенького загратованого вікна пасмом простягався по церкві, виблискуючи на позлотистому іконостасі, на потемнілому малюванні... Її уста не шепотіли молитов, вона забула хреститися, але вся душа її поривалася радісно-молитовним почуванням безмірної вдячності...
Помалу занишкло шепотіння, всі знову стали тихо — аж до кінця служби. А ледве вона скінчилась і народ посунув з церкви,— зараз на рундуці обступили Зінька з Гаїнкою люде. Здоровкалися з Зіньком, поздоровляли, дехто цілувався з їм, розпитували, чи давно вернувся. Карпо з радощів аж заплакав. Помалу посовуючися серед натовпу, Зінько з Гаїнкою вийшли з цвинтарю на вулицю, а натовп ішов за їми слідком, і вони повинні були відповідати на всякі запитання людям, що цікаві були знати, як та що з Зіньком робилося, яким робом він визволився. Він і сам того до пуття не знав: учора від слідчого прийшов папер такий до тюрми, щоб Зінька випущено, бо він не винен, а хтось інший знайшовся. Оце все, що Зінько знав. Та людям ще дужче закортіло довідатись: хто ж той інший? Почали догадуватися, домислятися...
— Пустіть! пустіть!..— ураз почув Зінько і побачив, що йому назустріч, штовхаючи людей, без шапки, в самій чумарчині, біжить Васюта.
— Зіньку!.. братіку!..— і кинувся його цілувати. Люди почали шуткувати, сміючися:
— Тю! і шапку загубив, бігши!
— Та то він забувсь узяти, як із хати вискочив.
Васюта й справді забувсь її взяти. Учора звечора ніхто не довідався, що Зінько прийшов, а Васюта в церкві сьогодні не був. Уже сідав обідати, як побачив у вікно Зінька серед натовпу: в чому був, у тому й вискочив.
— Та піди вдягнись! — гукали на його люди.— Мороз же здоровий!
Але Васюта й не думав іти. Хтось ускочив до його в хату і приніс йому шапку й свиту.
З гуком та з гомоном провели Зінька до хати. Гаїнка росла, і аж ушка в неї сміялися.
Щасливий та веселий обід був у Сивашевій хаті другого дня. Усі почували мов крила в себе за плечима. Гаїнка, як квітка, розцвітала. Стара мати й не їла та все дивилася на сина, а дід Дорош, усміхаючись своїми молодими очима з-під білих кудлатих брів, казав:
— Штука! Усі позбирались обідати, а ніхто не їсть, тільки ззираються одне з одним. Що це за мода така? І пилипівка минула,

читати