Завантажити

а старе, потемніле як давнє малювання, змарніле від праці, хвороби й смутку обличчя материне здавалося ще чорнішим біля того за малим не прозорого і дивно нерухомого обличчя.
Старий дід Дорош узяв чарку тремтячої рукою та й почав промовляти:
— Дай же, боже, того року діждавши, сісти до святої вечері в доброму здоровлю всім... всім — щоб... А тепер дай, боже, доброго здоровля тому, хто неповинно в неволі поневіряється!.. Нехай...
Та й не доказав дід,— перепинили слово сльози... Гаїнка озвалася голосним плачем і вибігла з хати. Мати, впавши на стіл, почала тужити:
— Сину мій! сину мій!..
Дідова рука спустилася з чаркою на стіл, біла голова похилилася, а буйні сльози котилися з старих очей і падали на білий убрус...
Але дід перший себе переміг:
— Годі, свахо, годі! Плачем не пособимо. Господь милосердний йому поможе, а не наш плач. Будемо вечеряти, як закон велить, та його згадувати, то йому легше буде, бо й він же нас ізгадує. Кличте, свахо, Гаїнку!
Параска пішла по Гаїнку. Та стояла в сінях, припавши в кутку до стіни головою, і вся здригалася від плачу...
— Гаїнко, дочко, ходім у хату!
Вона не відповідала нічого. Мати взяла її за руку й повела. Привела, посадовила за стіл.
— Гаїнко, внучко люба, не плач! — казав дід.— Візьми в уста вечері — як закон велить...
— Не можу! — скрикнула Гаїнка, знову схопилася та й побігла в другу хату...
Довго тієї ночі бідолашна мати била поклони перед потемнілими образами; довго на ліжкові в другій хаті здригалося від плачу знеможене людське тіло і душа в йому ще більше знеможена була.
І темна ніч холодна слухала мовчки тих молитов, того плачу... байдужна, гнітюча ніч.
Була ще одна душа,— і вона мучилася тяжко, безмірно, того святого вечора — то була душа Іванова Момотова.
І тіло його змарніло, зсохло,— ходив він марою. З братом ніколи не розмовляв, обминав його, коли де стрівався. Скільки разів він казав собі: «Піду признаюсь!..» Та й зупинявся... Через що? І сам добре не знає. Якийсь страх перед тим признанням обнімав його. Розумів, що скоро переступить цей поріг — зараз тоді повинен зректися всіх надій, бо зруйнує все своє життя, перестане бути вільною людиною, зникне зо світу й житиме тільки на те, щоб одбувати кару... І через те спинявся...
А муки дедалі гіршали. Наближалося свято, а він думав:
— То не мені. То людям побожним, чесним, а не душогубам.
І він зрозумів, що всі радощі цього життя, все, що є в ньому гарного, ясного,— все не йому, все те належить невинним, самим невинним. А в його на душі страшна й пекуча вага, і вона з'їдає, вбиває йому душу. О, якби йому скинути ту вагу!..
Почував, що може скинути тільки одним — покутою.
Тепер уже не було в його думок про те, що він зруйнує своє життя: зрозумів тепер, що він уже зруйнував його ще тоді, тієї ночі, як удвох із Панасом пішов до Грицька. Ніщо, навіть покута не зможе повернути йому занапащене... але жити так і далі була незмога...
І він зважився спокутувати.
Саме на свят-вечір він зник із села. Він пішов у город.
Першого дня різдва Гаїнка не пішла й до церкви, безмірне горе давило її. Ніколи ще воно не було таке тяжке. Не могла вона молитися, не могла на людей дивитися. Вже вона всі молитви перемолила, всі благання переблагала. Ні одного слова до людей у неї не було.
Покликали її до обіду,— не пішла. Не вийшла з своєї хати, лежала на ліжкові нерухома й мовчуща. Не хотіла озиватися навіть до діда й до матері. Померклими очима дивилася кудись і нічого не бачила. Ні, бачила... Там десь, були білі стіни... по стінах патрети... малюнки... образи... рушники... вікна... шафа з книжками... Це було десь далеко-далеко, мов по той бік великої річки, мов за якоюсь скляною стіною... Звідти й голоси озивалися — дідів, материн... А тут коло неї, коло Гаїнки, не було нічого: ні хати, ні людей, ні голосу... Вона сама була, така сама, що навіть не розуміла, як можна бути не самій...
Нащо її займають, щось до неї кажуть? Вона ж од їх далеко і не буде вже близько ніколи... ніколи... ніколи...
Вона буде сама, все сама... сама вмиратиме, сама зникатиме, аж поки не стане й її, як не стало Зінька... був і не стало, і вже ніколи не буде... ніколи... ніколи...
І їй здається, мов уже починає душа її часточками знщсати — розтає, розвіюється, як туман серед широких безмежних просторів, як біла хмарка серед блакитного неба: он розпливається шматочками... он розтає... он зникає... зникла...
А блакитне небо почина гаснути, тьмаритися... Помалу гасне, і за ним гасне й зникає все: патрети на стінах... стіни... стіл... лави... вся хата... Нічого нема, все розвіялось, зникло, потопло...
Тільки далеко-далеко щось плаче... От усе дужче й дужче, ближче й ближче... Ой, так тяжко тужить, що аж голосом голосить-співає... Ой, то ж на тому світі плачуть-тужать... Чого? Може над нею, що вона вмерла?
Затихло... вже й не тужать... Нічого не видно, нічого не чути, все зникло...
І відразу щось мов зашуміло, і тужіння озвалося знов —

читати