Завантажити

помстився над їми, зробив би їм щось!..
Але трохи заспокоївшися, починав думати інакше. Помстився! Зробив би людям зло, та й годі, а нічого не направив би. А давно він думав, що треба прихиляти людей до добра, до правди і словом, і ділом... Яким же ділом? Хіба злим?
І він знову починав живити в собі ті думки, щоб людей до життя доброго доводити. Оце буде робота богові вгодна, а не помста! Оцим людська душа спасеться! І він починав молитися, благаючи, щоб він послав йому сили відбути це лихо і присягався палко й щиро, дбати, як вийде з тюрми, щоб правда ширилась серед людей, дбати про це щодня, завсігди, дбати так, як люди дбають про свої діти, про своє хазяйство!..
Так дбатиме... тоді, як вийде з тюрми...
Чи вийде ж?
Ніякої полегкості, ніякої й малесенької надієчки досі нема! Слідчий мордує його допитами та лає, що не признається. Тільки й є надія на суд, що той по правді все розбере й визволить його... А як же й суд — ні? І він задзвонить кайданами й піде туди, на Сибір!..
Страшний холод проймав Зінькові душу, несила обнімала його, стискала, до землі хилила... Не міг часом ворухнутися, лежачи на брудному полу ниць... Ні їсти, ні пити... На людей якби не дивитися, не чути їх... Умерти отак лежачи, щоб не боліло...
Але не вмирав. Тільки безнадія холодна зазирала йому в душу своїми сіро-зеленими очима, нерухомими, мов скляними... і дивилась на його душу, і дивилась, а душа в'яла, сохла...
Хоч би хто ходив до його, одвідував!.. А то мов повмирали всі!.. Ні мати, ні Гаїнка, ні товариші!.. Невже ж вони забули за його, що не прийдуть?!
Ні, ні! Не забули. Це щось не так, це або їх не пускають, або вони хворі. Боже, боже! Хто ж їм пособить, хто ж їх догляне? Може, їх уже й на світі нема?
Тяжкі, безнадійні думки мішалися із згадками про минуле, про любих, серцеві дорогих людей. Мов намальоване ставало перед їм життя на волі... Заплющував очі і бачив сам себе серед поля широкого. Весело та дружно йдуть воли дужі, глибоко плуг лемешами впивається в чорную землю, за скибою скиба лягає, а Зінько йде за плугом, руки на чепігах, і радісно йому розкривати землянеє лоно, щоб кинути в його золотеє зерно... Кидає, сіє, і от уже сходи зеленіють, от підбиваються вгору, колос викидають... Красується колос, і відкрасується, і похилиться важкою, повнозернистою головою додолу... Дзвенить коса, покіс лягає...
«Гаїнко! Не оставайсь!» — сміючись, гукає Зінько.
«Зіньку! Швидше, а то за ноги піймаю!» — відгукує Гаїнка, поспішаючися в'язати з усієї сили.
Спинився він косу погострити, глянув позад себе: самі снопи лежать на постаті, нема непов'язаного, а Гаїнка стоїть і втирає рукавом піт із чола... Обличчя загоріло, почервоніло, сорочка пилом припала, і той пил зостається в Гаїнки на лобі. Помальоване обличчя стає чудне, але таке воно любе, таке гарне Зінькові!.. Ой, щира ж та гарна робітниця з його маленької Гаїнки!..
Ніч прийшла, зорі замигтіли... Вечеря вариться в казанку... Мати дрова підкидає, Гаїнка стоїть уся червона від огняного світу... Як їсться смачно після тяжкої роботи, а ще смачніше спиться під зоряним небом променистим, на снопах запашних!.. Спить він і крізь сон чує, як її головонька спочиває в його на плечі...
І тяжко робити, та й солодко — зробивши!.. Прийде неділя, дак справді свято, і весело вийти в той садок, своїми руками саджений, поливаний, глянути на свою роботу, глянути на село під тихими вербами задуманими... Або з Гаїнкою вдвох на тій пасіці опинитися, де сонечко золотом сипле, і бджоли золоті гудуть, і пахощами віє, і квітом процвітає, а вона, Гаїнка — найкращий квіт над квіти,— стоїть уся в золотому промінні і сміється, мов дзвоники срібні дзвонять: «А не піймаєш!..»
Та таки ж піймав!.. Удвох ідуть додому, а дома вже товариство вірне дожидає— на любу розмову, на науку зійшлося, на пораду про справи громадські...
А Гаїнка побігла садком до річки по воду, і чути, як співає... аж до хати лине та любая пісня, і не сидиться в хаті, вискочив би туди в садок і дихав би пахощами солодкими, дивився б на небо, як воно зорями променіє...
І кинеться він, схопиться, а перед їм холодний мур тісний, а круг його ніч темна, ворожа... смородом задушливої тюрми гнітить...
Криком би кричав, головою об той мур бився би, аж поки розбив би її, щоб нічого не знати, не почувати, не мучитись...
Гаїнко!.. Мамо!.. Де ви? Нащо ви покинули його самого вмирати, гинути в цих гнітючих мурах?..
III
ТЕМНІ ДНІ
Забравши Остап Гаїнку з Зінькової хати, пішов з нею помалу вулицею, розпитуючися про те, як вона ходила в город та що там чула. Вона не дуже йому відповідала, бо знов почувалася такою пригніченою та знеможеною, як і попереду, ще до города. Вона навіть не цікава була знати, чого саме її мати кликала, і забула про це, а йшла, куди ведено.
Дома зустріла її мати, радіючи. Ликера була собі людина тиха й добра, та дуже боязка, несмілива. Через те корилася чоловікові в усьому, що він робив чи велів. Найстарша з дітей, Гаїнка, була в неї єдиною

читати