Завантажити

той високий, з здоровенними дужими руками, з великою чорною бородою,— він же двох людей убив, щоб пограбувати їх!.. Цей білявий парубок, з маленькими ще вусами, задавив свою дитину від дівчини... Цей он підпалив село... Отой дід старий, п'яним бувши, пробив своєму сусіді колякою голову, що той і вмер... Цей знову щось страшне зробив... І так кожен...
І він, Зінько, серед їх, не винний, а ніхто йому навіть і віри не йме, що він не винен, тільки сміються з його... І його дожидає така ж кара, як і їх... За що? Де ж та правда, коли можна карати чоловіка за ніщо? Коли однаково терпітиме і отой чорний, що сміючись розказує, як він сокирою розрубав голову, і він, Зінько, що хотів тільки одного: щоб людям було краще, хотів добра людям!.. Без ніякого доводу його обвинувачено в страшному злочинстві, зганьблено, закинуто в тюрму, судитимуть і каратимуть його!.. Нащо ж тоді весь цей лад на світі, весь цей порядок, коли через його можна карати, мордувати невинних? Адже Зінько знає, що не з самим їм так бувало,— він про це і чув, і читав. А коли так, то навіщо людям ці всі суди, ці всі начальники? Чи не краще було б, якби цього нічого не заводити, якби люди самі собі жили, громадою лад і суд давали?
Громадою! А яка ж і громада, як не така не? Чи вона ж його, неповинного, оборонила? Ба ні, хіба ще глибше втоптала в це багно!.. Чи вона по правді громадським справам лад давала? Ба ні; Дениси, Рябченки, Сучки — от кому серед неї вільно й ласо живеться, а чоловікові чесному та вбогому — ні!..
Нема й у громади правди! А де ж? Де? Може, не серед людей, може, в бога? Так усі кажуть... Але ж. бог бачить, як у громаді неправедні люди, глитаї панують,— чого ж їх не зупинено? Адже Зінько невинний.— чом же цього не виявлено? Чом?
І страшні думки вставали в Зіньковій голові... Він жахався їх, він прогонив їх од себе, а вони обнімали його все дужче й дужче, а вони пекли його, палили, що аж розум йому туманів, що аж обморок його брав.
Нема правди в світі, а коли вона часом де й озветься, то там їй рота затуляють, там її згнічують, затоптують, винищують.
І н і х т о не зробив так, щоб вона подужала. А тим часом є ж така сила, що могла б це вчинити? Чи і в тієї сили правди нема? Чи тієї сили нема? Дак навіщо ж тоді і люди живуть, родяться, сміються й плачуть, борються і вмирають? Навіщо?
Відповіді не було, а голова розскакувалась од божевільних думок.
Не знати, що сталось би з їм через ці думки, якби їх не розбивали на який час оті допити в слідчого, де він повинен був боронитися, та життя з людьми, з якими мусив пробувати в одній хаті. Найбільш оці люди...
Він спершу й боявся їх, і гидував ними. Вони здавалися йому людьми одмінними від його самого, цілком одмінними, бо це були злочинці, лиходії. Йому здавалося, що звичайні люди — то по один бік, а злочинці — то по другий; що в звичайних людей усе так, як і треба в людей, а в злочинців усе інакше: і правда в їх не така, і хочуть вони не того, що всі люди та й уся в їх душа не така, а гірша — лиха, темна, ворожа. З такими думками прийшов Зінько до тюрми, а як побачив ці обличчя, позначені острожною неволею, а часом і гріхом, як уздрів ту одежу, завсігди йому страшну, то мов іще виразніше почув, що ці люди — зовсім не те, що він, і не можуть бути тим. Кров у їх на руках, кров і на душі. ї були вони йому страшні. А ще гірші сталися після однієї події. Ото тільки вкинуто його в цю півтем-ну кам'яну яму, ще не встиг він добре й розглянутись, а вже його звідусіль оточено. Роздивлялися на його зацікавлені, розпитувалися, як звуть, звідки, за що потрапив сюди.
— За ніщо потрапив,— од казав Зінько.— Хтось убив чоловіка, а мене винного зроблено.
— Овва! А ти хіба його не вбивав?
— Якби я його вбивав, то не казав би, що не винен! — одмовив палко Зінько.
— Ф'ю-ф'ю! — засвистів чорний рештант.— Кожен, братику, перед слідствувателем каже, що він не винен, бо нікому не хочеться на Сибір мандрувати, а тут інша річ. Ми це діло добре знаємо — нас не одуриш.
— Я й не думаю вас дурити.
— От штукар! — сказав той-таки рештант із великою чорною бородою.— Я аж двом сокирою голови розколов, та й то не ховаюся, а він одного придавив, та вже злякався. Ха-ха-ха!
Чорний рештант зареготав, за ним іще дехто. Зінько сидів то червоний, то білий як крейда. Він бачив, що'не впевнить цих людей, що даремні будуть усі його слова: звикши самі брехати й ховатися з своїми ще не викритими злочинствами, вони й іншому не йняли віри. 0Зінько замовк, але всі ці люди стали тепер йому Такі огидні!..
Він жив серед їх тихо, ні з ким не сварився, та ні з ким і не ладнав. Щоправда, вони його не займали. Вій з того був радий вельми, сидів собі в темному куточку та думав свої тяжкі думки... А рештанти жили своїм життям: гуляли в карти і часто за їх лаялись, а то й бились, оповідали один одному про свої пригоди, добували десь тютюну і горілки і часом бували п'яні. Якось трапилося, що один рештант програв другому півкварти. Добули її й постановили випити гуртом — усім тим,

читати