Завантажити

їх обох — і ту, що там на полу здригалась од ридання, і цю, що біля столу сиділа нерухома. Обняла тіло, поняла й душу...
— Мамо! — почувся серед темряви рівний голос.— Там темно...
— Де?
— В острозі... Там темно, нема світу...
Рівний голос замовк, а в другому кутку ще голосніше озвалося ридання...
Темна, хмарна ніч була на світі...
Прийшов ранок, похмурий, сірий, з косим холодним дощем. Він сіяв з набряклих гидких хмар, що понависали над землею і гнітили її своїм мертвим широким поглядом. Віконця в маленькій хаті плакали, великі краплі сліз раз у раз котилися по їх і зникали, щоб попустити місце новим...
Мати пішла до волості розпитувати про Зінька.
— А чого тобі, бабо, треба? — гукнув на неї Копаниця, побачивши її біля порога.
Вона сказала, чого їй треба, низенько та покірно кланяючись.
— Що ж, бабо, ми того нічого не знаємо,— відказував Копаниця, розлігшися в кріслі за зеленим столом.— Слідствуватель звелів одвезти його в острог — ми й одвезли, а більше нічого не знаємо.
— Та він же не винен!.. Та за що ж його забрано?..
— То не наше діло розбирати, чи він винен, чи ні, і ти нам голову цим не мороч. От ти кажеш, що ні, а слідствуватель говорить, що винен. То вже там суд розбере, що та як,— на те й суд.
— А коли ж той суд буде? — питалася бідолашна.
— І того я тобі не скажу. Як ісхоче сам суд, так і буде. Схоче завтра — буде й завтра, а схоче через два годи, то й через два. На те й суд.
— Та невже ж оце йому аж два годи сидіти?
— По десять год сидять,— не то по два. Як заробив, так хай і одвічає, а ти начальникам голови не клопочи, кажу тобі, своїми пустяками! Іди вже собі додому, бабо!
Мовчки пішла, до землі хилячись, безталанна мати. Другого ж дня вона занедужала. Стала горіти, все тіло болить. Лежала на полу, стогнучи, не здоліючи підвестися. А Гаїнка мов і не бачила того: сиділа, очі втупивши в одну цятку, і мовчала.
— Гаїночко, дай мені води!
Подала і знову сіла.
— Гаїнко, ти б затопила вже піч.
Слухняно внесла дров, затопила піч, стала й дивилась, як огонь перебігає по дереву.
— Гаїнко, а чого ти горшків не становиш?
Почала Гаїнка горшки приставляти — порожні.
— Ой, мені лихо та горе! — стогнала Параска.— Що мені тепер робити?
Саме на це вбігла в хату Катря Карпова:
— Що це ви, бабусю, хворі?
— Та тут я хвора, а тут таке лихо з Гаїнкою сталося! — почала розказувати стара.
Гаїнка чула все, що про неї казано, і мов і не чула, Катря загомоніла до неї:
— Гаїнко, що тобі, голубочко?
— Нічого.
— То ти журишся. Ти не журись так... Це все людська напрасна,— воно виявиться. Зінько вернеться.
Молодиця розважала подругу, а та слухала мовчки і нічого не чула. Катря, придивившись до її нерухомого погляду, аж ізлякалась.
«Оце лихо! — подумала собі.— Вона ж непритомна! Вона ж ні до якої роботи, а мати хвора».
Кинулась Катря до печі:
— Ось постривайте, я вам пособлю!
Поробила що треба, поприставляла до вогню горщики.
— Спасибі тобі, дочко! — дякувала Параска.
— Гаїнко, дивись, щоб горшки не збігли! — наказаї ла Катря.— Я зараз вернуся.
Метнулася додому, розказала про все Карпові, забрала дитину та й знов до Сивашів. Поралась, аж поки наварила обідати, поприбирала все в хаті. Гаїнка сиділа й дивилась на те.
Другого дня, швиденько впоравшися дома, Катря знову прибігла.
«Погано, що Гаїнка так сидить усе з своїми думками,— міркувала Катря.— Хай щось робить,— воно думки розбиватиме».
І почала наказувати їй те або те робити. Та слухалась.
Два тижні, поки стара Параска була хвора, Катря щодня бігала до Сивашів поратися, зазирала і ввечері. Мати не могла їй іздякуватися.
— Спасибі тобі, дочко! Яка ти добра та гарна! Якби не ти, то щоб ми й робили, бідолашні? Дай тобі, боже, вік довгий та щасливий за твоя добрість!
— От, бабусю, що там такого, як я забіжу до вас на яку хвилиночку! Та мені цетце й в охотку — веселіше, як серед людей, а то все дома та дома! — відказувала Катря, хоч їй часом було дуже скрутно розриватися на дві хати, а веселощів у Сивашів було стільки, як на кладовищі.— Аби ви та Гаїнка швидше остербували — ото добре було б.
І вона клопоталась, бігала, пособляла, завсігди така щира й привітна, мовби коло своєї дитини. Не стало в Сивашів грошей — вона вирядила Васюту повезти в город та продати трохи хліба. За ті гроші покупили що треба, ще й у волость повіддавали оплатки.
Помочі добрі люди давали, жити було можна, та не могли вони дати помочі душі людській, не могли розважити її горя великого. Катря силкувалася розважати й матір, і Гаїнку. Матері мов легшало від тих розмов, а Гаїнка хоч і слухала, та, мабуть, нічого не розуміла.
Вона не плакала, не тужила, не нарікала. Вона мовчала. Робила все, що їй загадувано, і помалу звикла все робити як треба: поралась, шила, давала їсти,— так, мов і звичайно. Тільки вона ніколи не думала про те, що робить: воно робилося саме. Вставала вранці й думала: «Вже день». Друга думка:

читати