Завантажити

говорила, як дитина до великих, просячи не карати, змилуватись.
— Твій Зінько чоловіка вбив, за те його і зв'язано! — відказав пан.
— А неправда ж!.. Так гріх казати!.. Це ви не знаєте Зінька... Він добрий... Він такий добрий!.. Він милостивий!.. Пустіть його!
— Не можна!.. Одійди! — звелів пан, додавши крізь зуби:— Ідіотська сцена!
Але вона не відійшла. Упала навколішки, досягла руками йому до колін, дивилась на нього поглядом, повним безмірного благання й сліз:
— Ой, пустіть же!.. Пустіть, паночку!.. Я за вас бога молитиму! Щоб він вам щастя послав, де ви поглядом глянете, де словом обернетесь. Пустіть!.. Пустіть!.. Пустіть!
Вона задихалась, а руки, тремтячи, стискали ті невблаганні коліна. І враз почула, що віз рушає. Зірвалася на ноги, озирнулась»— Зінько сидів уже на возі.
— Прощавай, Гаїнко!.. Молись богові!
Віз рушив... Вона кинулась до його, та чиїсь дужі руки вхопили її ззаду, не пустили. Вона дивилася услід тому возові, як він поторохтів вулицею... докотився до поворотки... завернув... востаннє обличчя Зінькове бачить... зник...
— Ох!..— промовила тихо і впала додолу.
Вже нічого не чула й не бачила...
VII
СВОЯ ВОЛЯ!
Рябченкові з товариством була тепер воля. Зінько вже два місяці як у тюрмі і похоже так, що й не вийде звідти. Зоставшися молоде товариство без його, притихло. Та.хіба ж би й не притихло? Раз, що Зінько з-проміж їх був і найрозумніший, і найписьменніший; за його порадою всім було добре, а тепер вони не могли дати справі ніякого ладу. А друге: не було в їх без його того духу смілого, бадьорого, надійного, що він якось умів надихати їм. Було, одно слово тільки скаже, то вже так і хочеться і робити, і добувати, чого треба, а тепер не було кому того слова казати. А найбільше їх пригнічувало те, що через яке діло Зінька в їх нема. Якби він просто кудись пішов або поїхав, то це не так би було їм прикро. Але на Зінькові страшною хмарою налягло обвинувачення... та ще яке!..
Щоправда, товариші тому не йняли віри і голосно проміж себе і всім це казали. Найпалкіше оступався за його Васюта. Він навіть їздив у город, хотів одвідати Зінька в тюрмі, ходив до слідчого, прохав,— не пущено. Почав був упевняти слідчого, що Зінько не винен, та той і слухати його не схотів, і з хати пішов. Васюта вернувся засмучений, але ще дужче сперечався, навіть сварився з тими, хто обвинувачував Зінька. А таких було багато: Рябченко, Копаниця, Тонконоженко та інщі такі обвинувачували через те, що їм того було треба, та й вельми вже вони ненавиділи Зінька; інші — через те, що звикли тим багатирям у всьому потурати й потакувати; ще інші — тим, що завсігди вони раді, як е хто поганіший за їх, і завсігди в їх винен той, кого обвинувачують; врешті, найбільше було таких, що от — усі говорять, то й вони говорили. І зараз познаходилися такі й жінки, й чоловіки, що бачили, як Зінько і до Ївги ходив, як і цілував її. Жінки найбільше нападалися на Ївгу. її того ж дня, що й Зінька, посаджено було до тюрми, та недовго держано, бо незабаром виявилося й доведено, що вона ще в суботу вдень пішла в Чорновус і там ночувала. Та хоч і вернулася з тюрми, та не на добре: бачила, як її обминають люди, чула, як про неї плетуть плітки. А їх плетено так, що незабаром усе село знало, та й дрібненько знало, коли та яким побитом Ївга принадила Зінька, як вони вдвох Грицька дурили, як вона забула перестерегти його, що йде на ніч у Чорновус, а Зінько прийшов до неї та й натрапив на Грицька, як Грицько з їм засперечався, а далі почали вони й битися, аж поки здоровіший Сивашенко таки і вбив Грицька. Це ж тепер кожне знало й мале. Доточувано ще й багато іншого. Одні казали, що в Сивашів уже сім'я така: один — коновод, пішов на Сибір, другий от чоловіка вбив, а третій такий, що й з живого шкуру дере. А про те, що Зінько ж повставав проти того Денисового шкуродерства, дак уже й не згадувано, мов того й не було. А те добре згадувано, що Зінько завсігди не такий, як люди, був: що старі люди казали, дак те все в його дурниця, брехня, вигадки; тільки що в книжках поначитує, дак те правда. І про відьми брехня, і про чорти брехня, і горілки не пий, і в громаді правди нема,— таке, що й купи не держиться, півтора людського, та й годі! А що вбив, то то вже певна річ: коли ж воно все так до того приходиться!
Все до того приходилося,— це бачили й молоді товариші, і це їх збентежувало найдужче. Вони не йняли, не хотіли йняти тому віри, та навкруги всі, як один, про це говорили, всі були певні... а воно й робило нагніт на їхні душі, а воно й лишало слід їм у серці — непомітно їм самим, а таки лишало. Вони не йняли віри, та й самі не постерегли, що там десь глибоко-глибоко, аж на дні душі, ворушилося страшне питання: «А що, як цьому правда?»
Зінько був у їх головою, а тепер усе село закидає цього чоловіка болотом. І частина цього болота падає ніби й на їх, мовби то й вони були негарні, слухавшися людини, що сплямила себе таким злочинством. Цього їм ніхто не казав, а якось мовби видко було його по

читати