Завантажити

злигався з Грицьковою жінкою Ївгою,— ну, через те в їх і ворожнеча була... Це все село знає...
«Таки виказав! От так їх треба ловить!» — подумав, радіючи, слідчий і додав голосно:
— Бач, усе село знає, а ти думав од мене сховати!
— Простіть, ваше високоблагородіє, я не догадавсь, що вам про таке діло треба знати,— відповідав Копаниця, спускаючи очі додолу та покірненько кланяючись.
— Не догадавсь! Ви всі такі, що не догадуєтесь, поки аж примусиш вас догадатися! Ну, гляди ж, щоб тепер мені все по правді казав! Сам Григорій Момот знав про це?
— Спершу — ні, а тоді вже, як усе село знало, то не інак, що й він довідався... Ну й сердився здорово покійник на жінку...
— Ну?..
— Сварилися часто... Бо вона за тим Зіньком пропадала... Оце той самий, що первий побачив сьогодні вранці вбитого...
— Ах, дак це той самий! — сказав слідчий, а вислухавши, що сусід Юхим зустрів Зінька, як він виходив од убитого, подумав: «Ну, тепер видима річ: злочинців тягне на те місце, де злочинство вчинено... І дітей одведено, щоб не були на заваді...»
Він почав розпитувати Копаницю далі і «таки примусив» його сказати, що він ні на кого не думає, тільки на Зінька.
«Так їх ловити! Так!» —думав слідчий і звелів старшині привести Зінька, Юхима, Ївгу та ще кількох свідків, яких простісінько підказав йому «нехотя» моторний Копаниця. Тим часом лікар скінчив свою справу, і вони вдвох подалися до волості — допитувати свідків.
Свідки вже були там готові. Ївги самої ще не було з Чорновуса: ніяк не могли її там ізнайти.
«Діло просте! — думав собі слідчий, сідаючи за стіл.— Один з грубих сільських романів, та й годі. Ну, треба трошки напружити нерви в героя цього роману,— тоді легше буде його піймати. Облишмо ж його на сам кінець, на закуску». І почав допитувати Юхима.
Свідків усіх добрано таких, що вони в один гуж тягли. Дедалі слідчий упевнявся все дужче й дужче, що він ніяк не помиляється. Найбільше — Рябченкове свідчення подавало йому силу дрібниць, з яких можна було скласти щось суцільне, і те суцільне зовсім обвинувачувало Зінька.
Він хотів би допитати його навіть після Ївги, та Ївги все не було. Доводилось заходитися спершу коло нього.
— Зіновій Сиваш!
Зінько давно вже дожидався на волосному рундуці своєї черги і трохи дивувався, що всіх допитано, а його так довго держать. Зрадів, як нарешті почув своє прізвище. Увійшов у волость, уклонився двом панам, що сиділи за столом, і став біля дверей.
— Ти Зіновій Сиваш? — спитався слідчий.
— Я.
— Підійди ближче.
Зінько підійшов.
— Ближче, ще ближче! Аж сюди!
Зінько підійшов іще ближче.
— Да, ти — Зіновій Сиваш...— сказав іще раз слідчий, вимовляючи слова з протягом та з притиском і гостро дивлячись на Зінька.— Дак от який ти, Зіновій Сиваш!.. Скажи мені, це ти перший побачив убитого?
— Я.
— І ти знаєш, хто його вбив?
Зінько підняв угору брови з дива.
— Ні, не знаю,— відповів.
— Ну, не знаєш, дак не знаєш. Добре! А розкажи, як ти його побачив!
Зінько почав розказувати. Слідчий слухав і дивився, не одводячи од нього очей і мов трохи всміхаючися глузливо. Зінькові ставало якось ніяково від того прикрого погляду й від того незрозумілого усміху. Це його збентежувало, і збентеження відбивалось йому й на обличчі.
«А, бач! — думав собі, радіючи, слідчий.— Уже й­му ніяково стає від мого погляду, вже почав плутати. Стривай, голубчику, я тебе ще й не так припечу!»
— Так! — промовив він уголос, як Зінько доказав своє.— А тепер ось що скажи: чи до цієї ночі Грицько Момот знав, що ти ходив до його жінки?
Зінько широко глянув на слідчого. Він спершу здивувався, потім обурився і відказав ізгорда:
— Цьому неправда! Я його жінки не займав і ніколи до неї не ходив.
— Справді? — глузливо запитав слідчий.— А ось зараз 'її приведуть, то ми і в неї розпитаємося, чи що там у вас було, чи не було. А поки я тобі щось вичитаю.
І він почав вичитувати Зінькові коротенькі уривочки з того, що казали свідки:
— Терентій Тонконоженко виказав, що ти з Ївгою Момотовою жив, як чоловік із жінкою... Михайло Сучков... виказав, що про це все село знає... Старшина Григорій Копаниця — те саме... Захарій Забігайко бачив не раз, як ти вночі йшов од її хати... Єфрем Рябченко — що бачив вас і піймав на вчинку на луці в вербах... Уляна Петренкова — що бачила вас у саду... Коли хочеш, я тобі ще прочитаю, та буде й цього. Що ти на це скажеш?
— Що це все падлюшна брехня, та й годі! От що скажу!
— Ге-ге! Який ти палкий! Ну, тепер же слухай, що я тобі скажу!
Слідчий одхилився трохи назад на стілець, утупив свій погляд у Зінькові очі і промовив, мов одбиваючи язиком кожне слово:
— Зіновій Сиваш! Розкажи, за що ти вбив Григорія Момота!
Хоч уже з того, як слідчий з ним поводився, Зінько бачив, що той ніяк не доймає йому віри і не знати, нащо питається не про діло, а про Ївгу, але цього питання він ніяк не сподівався. Воно здалося йому таким чудним та недоладним, що спершу якось навіть не

читати