Завантажити

нехай собі там Іван як хоче, а мусить на це пристати. А коли не хоче, то ось що: через його в Панаса пропаде півдесятини землі (бо тую, що в Грицька, вони на двох поділили б)— ну, то хай Іван поступиться йому півдесятиною з своєї частки, дак тоді вже Панас і облишить цю справу. Тільки не поступиться він, ні! Ну, то мусить пристати до його вигадки.
І Панас заходився біля Ивана...
У неділю в Чорновусі був храм. Грицькова Ївга, однісши свого сина до сестри, пішла туди ще звечора: там були в неї родичі, дак вона мала в їх переночувати. Грицькові діти дуже намагались, щоб і їх узяти на храм. Де ж таки! Той храм давно вже їм снився! Сусідина дівчина Пріся там була і розказала їм про все: що там ярмарок, а на ярмарку такі великі пряники продають: риби золотопері, коні такі здорові-здорові — хоч їж, хоч верхи сідай!.. І всі золотоголові!.. Іще продають намиста і стрічки, і круг церкви з охрестами ходять, і в її сестри,— її сестра в Чорновусі живе,— дак, боже, гарними пампушками її нагодовано!.. А ще продають ріжки — солодкі!.. І сопілки... Та хлопцям кращого над золотоголові коні не було. Ті коні їм уже й снилися. А дівчинці мріялися такі довгі стрічки, що аж до п'ят, і ріжки... вона дуже любила ріжки!.. О, прохали ж вони мачуху, щоб узяла! Дак де там!.. Та як вона пішла, вони всі до татка: нехай він їх одведе до тітки: вона добра, вона їх забере на храм. Тітка, Грицькова сестра, була справді добра людина. Побачивши таку купу дітей, вона спершу сплеснула руками, а потім наважилася забрати на віз і свої діти, й Грицькові та й повезти всіх на храм — от, нехай уже дітвора побавиться. Семеро дітей зчинили з радощів страшенний галас, і Грицько так і покинув своїх на ніч у сестри, бо другого дня треба було їхати рано, то тітка й зоставила в себе небожат. Грицько дав кожному по дві копійки на коні золотоголові, риби золотопері, ріжки, бублики, намиста, стрічки та всякі інші ласощій окраси, що мріялися бідолашним дітям при словах «храм» та «ярмарок».
Грицько вернувся додому сам. Упоравшися зо всім по хазяйству та повечерявши, він іще не ліг спати. Сів за столом і замислився. В хаті була тиша. Аж чудно стало Грицькові, що то завсігди повна хата дітей, а тепер так тихо. Посидів трохи, а тоді, знявши з стіни й поставивши на стіл поганеньку жерстяну лампочку, що ледве блимала своїм вузеньким гнотиком, розгорнув перед нею книжку. Він од Зінька вже навчився всіх літер, умів з їм і слова читати, тільки ще дуже важко йому було вимовляти все слово враз і розбирати, що воно саме за слово. От і тепер він ніяк не міг прочитати, що воно виходить із оцих літер: с-т-а-р-о-с-т-а. Вимовить кожну літеру, а ціле ніяк не складається. Довго мудрував, аж поки домудрувався: старости. Зрадів і схотів ще раз прочитати. Та зараз же помітив, що наприкінці стоїть а, а не u,— виходить, що не старости. Заходився коло того слова, знову довго мордувався, аж поки таки вичитав:
— Староста! Он що! Староста — той, що від парубка ходить дівчину сватати. Ловко! Ну, далі!
І почав читати далі, тяжко працюючи над кожним словом, що аж піт його проймав. Та був радий з тієї праці, певний, що вона дасть йому колись те, чого він шукає: більше розуму, краще життя. Вірив, що аби подужав розбирати книги, то вже з їх він вичитає все, що йому треба: і як по закону боронитися від лихого напасника, і чи мають право брати в його землю віднімати, і відкіля цей світ узявся, і що Христос людям казав, і все-все. Книга здавалась йому чимсь великим і великоповажним джерелом усієї, яка тільки може бути на світі, науки, премудрості й правди...
Враз він почув, що ніби щось ступає в його під вікном. Прислухався,— нічого не чуть. Він знову схилився до книги, але ще й слова не прочитав, почув, що сінешні двері стиха відчинилися.
«Чи не Зінько йде? — подумав Грицько.— Дак ні,— він казав, що сьогодні йому не можна».
Тихо відчинилися двері в хату, і на порозі став Панас, і Грицько догадався, що другий, за ним, у темряві був Іван. Грицькові стало моторошно. Ні слова не кажучи, вони кинулися обидва, вхопили його й почали крутити йому руки назад.
— Панасе!.. Іване!.. Братики, що це ви робите?
Він силкувався пручатися, але нічого не міг зробити проти двох таких здорових. Мовчки й швидко вони витягли його з-за столу, скрутили назад руки й зв'язали вірьовкою. Тоді положили його на спину додолу.
— Слухай,— промовив Панас, дістаючи з-під свити сокиру,— тільки писнеш, тільки крикнеш, так тобі цією сокирою й розвалю голову. Розумієш? Мовчи ж!
Грицько мовчав, збентежений, зляканий, тільки дивився на них широко розплющеними очима.
— Затуляй вікна! — звелів Панас Іванові. Один ухопив Грицькову свиту, другий — чумарку й рядно, і позатуляли три невеличкі віконця. Тоді посідали на лаві, а Грицько зв'язаний лежав долі серед хати.
—Слухай же ти,—озвався до його Панас,—чого ми до тебе прийшли! Одступись од землі!
— Не відступлюсь,— одказав Грицько.
— Дослухай спершу! Відступись од землі, заприсягнись, що не займатимеш більше її, і не

читати