Завантажити

та поважним голосом.— Баба Мокрина знає, що брехня, а що — ні. Від баби Мокрини ні з чим не сховаєшся; вона, й не бачивши, все знає. І з цим твій Зінько не сховався. Він тобі каже, що не любить Ївги,— ото ж на те й каже, щоб лучче тебе дурити, щоб ти й не подумала... А ти йому віри не йми, ти пильнуй сама: як на його Ївга поглядає, а він на Ївгу... Та й придивляйся, чи він такий до тебе й досі, як був, чи ні... От що!.. Тоді й побачиш, чи баба Мокрина правду казала, чи ні...
— Ох, бабусенько! Та не можу ж я тому віри поняти!..
Бідолашна не сказала, а якось аж застогнала. А баба правила своє:
— От ти кажеш, що вони до Грицька читати та розмовляти збираються. А воно Зінько з Ївгою на луці, у вербах біля криниці, зіходяться... Там їх люди бачили, як вони відтіля порозбігалися...
IV
ЗРАДНИК ТА ЗРАДНИЦЯ
Як непритомна виходила Гаїнка від знахарки. Все в неї в душі, в голові путалося. Вона не вірила, не могла тому віри йняти, бо вона йому, Зінькові, йняла віру без міри, без краю... І сам би її зрадив? І він би говорив ласкаві слова, а сам би ненавидів і до іншої думкою линув? І він би зазирав їй у вічі, а йому б зоріли інші, чужі очі? І він би обнімав її, і він би цілував її, а сам би про іншу, про іншу думав?.. Ой, ні, ні, ні! Цього не може бути!.. Бо... бо... не може!.. Бо як так, то як же його й жити?.. Ні! ні!.. Вона тому не йме віри, то все брехня, гидка брехня!..
Не йме віри...
А чого ж нема їй спокою? Чого ці думки не покидають її, печуть?
І так подумати: баба Мокрина не брехуха, та й з якої ж би речі вона стала їй, Гаїнці, брехати? Нащо їй це? До чого їй воно? Не з пальця ж і вона виссала те, що казала! Щось же воно та є, коли вже й люди загомоніли... Та й баба Мокрина: це ж правда, що вона знає таке, чого й не бачила... Хіба ж вона не знахарка?
Каже: пильнуй! А що ж їй пильнувати? Хіба Зінько не такий до неї, як був? Щоправда, він тепер заклопотаний, сумний часом, дак то ж через громадські справи...
Через громадські справи... А що, як ні? А що, як він сумний, заклопотаний через те, що живе з нею, а думає про Ївгу? І думає, чого ця Гаїнка раніше не вмерла,— тоді б я з Ївгою одруживсь?
І вона почула, як од цієї думки обняло її мов огнем усю, таким страшним пекучим огнем, що трохи не закричала. Ні, ні! Не треба про це думати,— так страшно!
Але як Зінько того дня пішов до Васюти, то вона подумала: «А що, як не до Васюти він пішов, а до...»
І не стямилась, як вибігла з хати та з двору та швиденько на край улиці до Грицькової хати. Убігла у двір, зазирнула в вікно: Грицько з Ївгою дома, Зінька нема. Мерщій тоді назад! Ой боже! Гаразд, що ще ніхто не побачив її.
Сіла дома вдвох із матір'ю шити. Чи шила, чи не шила...
— Мамо, я води принесу піду!
— Та в нас же є вода.
— Та там трохи, я ще принесу.
Схопилася, та з хати, та за відра і опинилась на вулиці.
Чи не дурна ж вона? Чого це вона вискочила? З відрами знову буде до Грицькової хати бігти, чи що? От, вона зовсім стерялася, та й годі, за цими думками. Треба хоч води справді набрати.
Чи набрала води, чи не набрала,— на те не дуже дивилась, а дивилась уздовж улиці, чи не йде Зінько і відкіля: чи від Грицька, чи від Васюти.
Коли справді йде — і від Васюти!
Скочила мерщій у хату, а як увійшов... Ой, яка ж вона йому рада була! Ой, яка ж то все брехня, що баба розказувала! При Зінькових очах Гаїнка так добре це розуміла! І вона щебетала до нього щасливим щебетанням, сміялась так, мовби то був і сміх і плач, і дивилася в його добрі, ясні, правдиві очі, що ніколи не дурили!.. На його любі уста, що ніколи не казали їй неправди!..
Поминуло два-три дні. За цей час чутка про Зінька та Ївгу та разом і про Гаїнку з Васютою широко розкотилася по селу. Кумасі плескали язиками, аж одляски по всіх улицях пішли.
Микиті Тонконоженкові сам Рябченко про те розказав. Ну й лютував же парубок! Та й як же не лютувати? Йому ще з весни дуже впала в око Гаїнка. Він уже й на вулиці її займати хотів, і по саду в Сивашів уночі лазив,— думка така: а може, Гаїнку саму застукає. Де там! Нічого не пособилося! Не покидаючи думок про Гаїнку, зачепився з горя за Ївгу. Ну, ця така, що довго не тупцявся, сама слідком бігала. Все літо з нею про-куйовдив, аж тут на тобі: почала від його тікати! Він спершу й не туди-то — чого воно, аж тепер уже бачить, що тут Зінько став на заваді. Що ж це воно таке? Ївгу в нього Зінько відбив, а Гаїнку Васюта... Ах же вони хамлети! Ну! Хіба вже він цього Зінька не попаде колись у руки! Дасть він йому доброї матланки! Та й Васюті!
А з Гаїнкою дедалі було гірше. Пішла до своєї подруги, Катрі Карпової.
— Що це ти, Гаїнко, мов ізмарніла? Чи не хвора?
— Ні... я здужаю...
— Дак чого ж ти така? Щось тобі є.
— Ні... ні... мені нічого... я... Та й заплакала!.. Аж Катря перелякалась, кинулась до неї, обняла, пригорнула, як малу дитину.
— Що це ти, боронь боже?! Чого це ти?
— Я... я... я не знаю...— казала, хлипаючи, Гаїнка.— Про Зінька...
— Що про

читати