Завантажити

не топивши зварити.
Узяла горщик вимити, а перед очима — Ївга вдвох iз Зінь'ком у вербах над криничкою... Затрусилась уся, горщик з рук — гуп! та й розскочився.
— Ой, шкода горщика! — пожалкувала мати, а Гаїнка стояла над черепками й не знала, що їй робити...
Так-сяк поставляла, що треба, в піч. Узяла миску, щоб змити пшоно, насипала його туди, стала наливати води, а Ївга каже: «Здоров, Зіньку!..» Миску додолу — вода полилась, пшоно з черепками розкочилось.
— Та що це тобі, дочко? — метнулась до неї мати.— Чи ти хвора, чи що? Ой, яка ти бліда!..
— Я нічого, мамо... мені нічого... То так чогось руки затрусилися...
Сама стояла як біль біла.
— Оце лихо! — бідкалась мати.— Хоч би Зінько швидше вертався!
— Ні, ні, мамочко! Не кажіть йому нічого-нічого!.. Це я так... це дарма!.. Я здоровісінька... Я зараз поратимусь... Тільки не кажіть нічого Зінькові!..
І справді заходилась удвох із матір'ю поратися і так-сяк наварила обідати. Зінькові мати нічого не сказала, але сама все придивлялася до невістки. Та силкувалася не появити перед Зіньком нічого, навіть удавала, ніби їсть за обідом, хоч і в губу не йшло. Але ввечері, як прийшов час іти до Грицька на читання, почулася, що не може йти, що не зможе ввійти в ту хату, глянути на Ївгу... не здоліє висидіти там... Одмоглася тим, що болить голова, і лишилася вдома. Зінько пішов сам, а Гаїнка думала: «Там Катря буде... Вона пильнуватиме... Вона мені скаже...»
Поки Гаїнка була в хаті з матір'ю, вона силкувалась нічого не виявляти. А. вже як спати пішла!..
Вона з Зіньком спала окремо в противній хаті. Гаїнка так любила цю хатку, чистенько-чепурненько попримазувану, з квітками й голубами, помальованими синім та червоним на білому комині, з паперовими квітками, з портретами та малюнками по стінах, з маленькою шафою на книжки та з ліжком Зінькового роблива, з старими липовими лавами. Так було тихо, та гарно, та любо, як у віночку, в цій хатині, в цьому гніздечку, де вона вдвох із Зіньком воркувала!.. А тепер!..
Яке воно все похмуре, непривітне, негарне, мов і стіни на неї падають. Які великі довгі діди поставали по кутках,— аж страшно. Як неприхильне навис комин,— мов і піч гнівається. І боги так похмуро неначе поглядають з божника своїми виразними біластими очима. Не хоче, не хоче вона нічого цього, не хоче на його й дивитись!..
Погасила мерщій лампу, щоб і не бачити. Сиділа, зіпершись на стіл, у темряві.
Нащо їй це все, коли він її не любить, коли він пішов до тієї!..
Вона ж — як голубка покинута... Нікуди їй і полинути: ні до батенька, ні до матінки, бо не вернуть вони дружиноньки!..
А він там, а він усе там!.. Як без міри довго!..
А може ж... це все й брехня? А вона на його таке вигадує!.. На свою дружину!.. Це ж гріх!.. Треба не потурати серцеві!.. Вона ляже, спатиме...
Лягла справді, заплющила очі, силкувалася не думати про це, силкувалася заснути. .Та не могла. Все дослухалась, чи не йде.
Заторохтить миша в сінях, а вона вже думає, що він за клямку береться. І дух притаїть, дослухається... Ні, не він!..
Хтось улицею йде. Оце, певне, він. Причувається до ходи: туп-туп-туп... Ось проти хати... Ну, ну,— завертай у ворота!.. Уже береться за ворота... Ні, пішло!.. Пішло далі!..
Чи не в вікно хтось стукає?.. Зірвалась, побігла, відсунула віконце.
— Зіньку, це ти? — попитала стиха.
Не чуть нікого, ніхто не озивається.
Вернулася на ліжко.
Ой боже! Як же він довго!..
Ось він уже йде... Ще нічого не чуть, та треба ж трохи підождати, поки підійде ближче. Коли зараз прийде — дак не ходить до Ївги, а коли не прийде... Це вона так загадала.
Лежала, вдивляючися широко розплющеними очима в темряву, і вся трусилася, мов з пропасниці. Нічого вже не думала, тільки слухала... Слухала й трусилася...
Скрізь було тихо. Він не йде.
Тоді підняла руки вгору, заломила їх, і вони впали за голову на подушку. Страшна безнадія німа стиснула їй душу... Душа холоділа, застигала, як крапля на морозі, вмирала...
І враз почула, що Зінько відсуває ключем сінешні двері. Кинулася на ліжкові, підвелась — і впала знову, причаїлася, затаївши й духа.
Зінько ввійшов у хату тихо, скинув чумарку, роззувся й ліг.
— Ти ще не спиш, Гаїнко?
— Ні...
— Я забарився, серденько... Зачиталися... А в тебе й досі голова болить?
— Ні, вже нічого...
— Я й Грицька вчив... Він страх береться до науки.
Почувала, що мусить щось сказати, відповісти на ці слова, та не могла розімкнути уста. Одначе перемоглася:
— Добре, що береться...
А думала інше: «Якби він і довіку не брався!» Одначе не сказала цього, тільки промовила:
— Коли хоче навчитися, так чом же він не ходить до тебе, а ти до його?
Напружувалася з усієї сили, щоб не тремтіти, щоб говорити спокійно, а воно таки подужувало і раз у раз струшувало, мов страшною трясцею.
— Соромляється при чужих,— одказав Зінько,— говорить, що йому лучче дома. Та й нога ж у його ще болить, не можна ходити.
— А жінки... хіба не

читати