Завантажити

розкажете про те, що у вербах над криничкою... Про те, що до вас Ївга приходила, ви ні їй, і нікому нічого не кажіть, а про верби добре розкажіть — так, щоб вона побачила, що Зінько зовсім прилип до Ївги.
— Ну?
— Ну, то й матимете за це карбованця.
— А тобі нащо це?
— От, бабо: ви такі старі, а ще постаріти хочете! Так мені треба! За це матимете карбованця — його вам треба.
— Гаразд, синку.
— Ну, а не чули про Гаїнку: вона сама ні до кого не нахиляє? До Васюти там чи ще до кого?
— Ні, не чула... Що не чула, то не чула,— не буду й грішити, ні!..
Баба аж головою закрутила, так не хотіла грішити.
— Ну, дак почуйте тепер, що Васюта до Гаїнки липне, а вона до його. Як би так ізробити, щоб про це Зінько довідався? Га, бабо?
Він прищулив одно око та й поглядав на бабу, хитро всміхаючись.
— Та воно... не знаю, чи не гріх тільки воно буде...— вагалася праведна баба Мокрина.
— Ні, бабо, який же там гріх? Це ж ви не самі вигадали, це ж ви од людей почули!.. А треба ж чоловікові знати, що його жінка ро'обить... а жінці так саме про чоловіка треба знати...
— Та воно... та тільки...
— Усе гріх? Та я вам дам аще й другого карбованця, то ви за його свічок до церквіаи купите, то й одмолите гріх.
— Хіба що так! — згодилавася баба Мокрина.
— От і добре! Тільки це так треба зробити, бабо, щоб Зінько і Гаїнка не від одкнієї людини про це чули, а щоб скрізь про це люди гомоніли... щоб пустити луну по всьому селу...
— Знаю вже, знаю!
— От як та луна й до мене докотиться, то зараз вам і принесу два карбованці.
— А не одуриш??
— Ні.
— Забожись!
— Побий мене хрест!
— Коли добре зроблю, так купиш надвище від плати ще й чорний платок у яріетмарку на Покрову?
— Схотілося платка. От тан.ки підуть баба заміж! Та вже нема що робити — куплю.
— А коли купиш, то й уске буде, чого хочеш.
Веселий пішов Рябченко ві.дд баби Мокрини. Та, бувши він чоловік обачний, зазиршнув ще й до Захарка. Той здорово знемагав на похмілляїя, не міг і голови звести горопаха. Був сам у хаті.
— А хочеш, Захарку, похмелитися?
— Ой!..
Рябченко дав йому злота. Той так був і метнувся з хати.
— Стривай, не біжи! Спершу послухай, що я скажу!
Наказав йому те, що й бабі Мокрині, і помінився, коли добре справиться, ще на півкварти дати. Цей був дешевший за бабу.
Усміхаючись, ішов Рябченкі:ко додому й думав собі: «Ну-ну, побачимо, любесенькі, як то ви тепер ладнатимете».
Другого дня ввечері Гаїнка прибігла знову до баби Мокрини: мала їй баба зварити зілля, дак прийшла забрати.
— На ж тобі, дочко,— казазала баба,— оце зілля та пий його щодня по півчарочквки натщесерце вранці, то воно й пособить. Пособить неминуче, аби тебе чоловік любив.
— О, він мене любить, бабусенько! Так любить!
— І добре, дочко, коли любить,— казала баба, завірчуючи в папірець якесь зілля і не дивлячись на Гаїнку.— І добре, коли любить! Я сама так думаю, що все те брехні, що по селу про його плещуть.
— По селу плещуть? — спитала, дивуючися, Гаїнка.— А що ж там про його по селу плещуть?
— А хіба ти й не чула?
— Нічогісінько!
— Так, так, дочко... Це правда, що кому треба найпершому знати, дак той звичайно останній довідається... Ох, бідолашна ти моя пташечко!
Баба вже загорнула свій верчичок, сіла на лаву і, підперши голову рукою, сумно покивала над бідолашною Гаїнчиною долею.
—Та ну-бо, кажіть уже, бабо, що там таке! — аж скрикнула Гаїнка.
— Ох, не поспішайсь, моя дитино, не поспішайсь! — казала баба з медом та з маком солоденьким голосочком,— бо, може, про таке довідаєшся, що й знати його не схотіла б, хай би воно собі йшло на очерета та на болота! Хай би воно каменем на дно в глибоку воду сіло!..
— Бабо!..— благала Гаїнка, притиснувши рученята до грудей.
— Та не знаю вже, як і казати... Трохи воно й ніяково... Ну, та вже я тебе, дочко, так люблю, що ти така до старих людей увічлива та приятна,— від тебе не втаюся... Хіба ж ти не чула, моя бідолашечко, моя горличко сивесенька, хіба ж тобі ніхто не казав, моє серденятко, що твій чоловік та до Ївги ходить?
— До Ївги?! Що це ви, бабо? Та то він до Грицька ходить — читають вони там та розмовляють.
— Так, так, дочко: і читають вони, і розмовляють, і говорить він, що до Грицька, а там Ївга йому так на шию й висне.
— Неправда ж бо! Неправда!.. Все це брехня!.. Я знаю, він не любить Ївги! Він сам мені казав це!
Гаїнка говорила це гнівно, дратуючись. Баба і собі вигадала образитися:
— Оце так, дочко!.. Спасибі тобі!.. Мені, старій, та брехню завдала! Шостий десяток доживаю, зроду мені й старі люди такого не казали, а тут довелося від дитини почути! Я їй як добрій, любивши її, а вона!..
Гаїнці стало сором, що вона так на стару крикнула. Червоніючи, промовила:
— Ні-бо, бабусю... Я ж не кажу того... То ж я не про вас, я про людей... що то люди брехні повигадували...
— А якби це брехні були, то я б тобі цього й не казала,— навчала баба Мокрина докірливим

читати