Завантажити

побачити. Зінька Сиваша... пустіть!..
— Не можна його бачити. Вона так і похолола.
— Не можна бачити,— сказав слідчий,— бо він дуже впертий, ніяк не признается.
— Та як же йому признаватися, пане? Він же не винен!..
— Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тоді й пускатиму до його родичів. А тепер — ніякі
— Паночку! Змилосердіться!.. Помилуйте!..
— І не проси, й не кажи!.. Іди собі!.. Слідчий повернувся та й пішов з хати...
Пізно ввечері вернулася додому Гаїнка. Увійшла в хату, не роздягаючись сіла біля столу та й похилилась на його.
— Дочко! Дочко! Що тобі? — злякалася мати.— Що тобі сталося? Чи ти бачила Зінька?
— Не пустили, мамо... кажуть: не признається... Як признається, що він вбив Грицька, тоді пустять...
— А бодай же й вони самі, і їх діти такої ласки від людей зазнали!...
А Гаїнка тільки стогнала...
Поки отаке робилося в Сивашевій хаті, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:
— А що, Остапе, чути за твого зятя?
— Та той такий мій зять, що хоч би його в мене й зовсім не було.
— Ну, одначе, що ж саме за його чути?
— Да така чутка, що вже й не вернеться.
— Ну, таке діло... А що ж тоді твоя дочка? Адже вдовою буде...
— А буде...
— Знаєш що, Остапе, я тобі скажу? Що, якби нам сватами бути?
Остап глянув на Терешка.
— Як то?
— Да так: Гаїнка твоя вдовою буде, а в мене Микита такий, що давно вже треба б оженити його та приставити до хазяйства. Бо бачу, що поки не оженю, то з його пуття не буде. А надто — це вже я знаю,— що він до Гаїнки прихильний... От би тоді вдвох діла робили!..
Остап подумав...
— Треба підождати суду.
— А заведено! Дак виходить — так?
— Нехай буде й так.
— Чудесна штука буде! Оцього тільки боюсь: що, як вона та схоче за їм слідком іти?
— Ну, то дурниця! — відказав Остап.— Я не попущу.
— А як же ти не попустиш, коли вона піде до тих судейських та й сама скаже?
— Гляди, що й зробить, бо так любить канальська молодиця того свого мудрагеля, що біда. Ну, та дарма! Я цьому лихові запобіжу. Візьму її жити до себе та й не пускатиму нікуди.
— І пречудесна штука!.. Глядіть же, свате, нехай ваше слово кріпке буде!
— Буде, свате, кріпке.
— А свасі... поки нічого не кажіть... А то знаєте — жінота ця... Якби не попсували справи...
— Гаразд!
І нові свати розійшлися, раді з самих себе. Другого дня після того, як Гаїнка ходила в город, Остап увійшов у хату до Сивашів.
— Здорові! З вівторком!
— Здорові, свате! — відказала Параска, а Гаїнка ледве озвалася, сидячи на полу.
— Що це ти, Гаїнко, хвора, чи що?
— Таке вже наше здоровля! — відказала за неї стара.— Он учора ходила в город, хотіла побачити Зінька, дак не пущено... Сідайте-бо в нас! .
— Не пущено, кажете? Гм... Ні, я не сідатиму, бо на часинку зайшов. Дак чому ж не пущено?
— Кажуть ті іроди, що як признається, що Грицька вбив, дак тоді пустять.
— Гм... так... А я по тебе, Гаїнко, прийшов: іди до нас,— мати тебе кличе.
— Не піду я тепер.
— Іди, бо дуже треба! — Узяв за руку та й звів з полу, як малу дитину.— Убирайсь!
— Та, може б, ви її, свате, тепер не займали? — прохала Параска.
— Не можна... Треба дуже. Ну, вже убралась? Ходім!.. Бувайте здорові! — Він повів її з хати за руку.
II
У ТЮРМІ
Маленькі віконця темряві з залізними гратами, попускані в товстелезних мурах. За тими гратами блакитне небо мусить бути, але його звідсіля не видко: просто віконець другі такі ж само товсті й понурі мури. Навіть сонячний промінь мов боїться тих грат і зазирає сюди на одну тільки часиночку — тоді, як сонце вже високо-високо підіб'ється вгору. Тоді золотий його парус упаде поміж двома мурами, несміливо зазирне крізь грати, ледве всміхнеться до тих блідих облич і, злякавшись, тікає швидше назад із цієї темниці — туди, серед безмежні простори блакитно-осяйного вільного неба.
Тут не небо, тут низька, запилена, задимлена, чорна стеля, тут — брудні від усякої гидоти, важкі вогкі стіни, а в їх маленькі дірочки з гратками. А в тій кам'яній труні сірі постаті з сірими, без сонця поблідлими обличчями. Які лежать на великому гуртовому полу серед брудного лахміття, які сидять там, гуляючи в карти, які сновигають без ніякої мети по кутках.
Це — злочинці. Серед них Зінько. Якби йому хто сказав коли давніше, що він буде тут,— яким би він брехуном його назвав! А от же сталося.
Тепер він спокійніший, тихший, але перші дні... йому навіть згадувати їх страшно. Ці зв'язані руки, ця ганьба перед усією громадою... Гаїнка... погляд її божевільно-безнадійний... руки до його простягає... Потім тяганина по поліціях... і нарешті — ця темниця.
До блакитного неба безкрайого, до зеленого поля широкого, до лісів холодкуватих, до садків квітучих, запашних він ізвик, а тепер тільки мури, товсті, холодні, тільки грати залізні, тільки тяжкий сморід гнилої тюрми!..
А люди... Боже!..
Он

читати