Завантажити

Не встрявайте, тату, не в своє діло, відкасніться ви від мене! Коли дають вам хліб, так їжте мовчки, а не...
Далі Остап уже не міг нічого вимовити. Дідова рука вхопила його за горло, стиснула й відштовхнула так, що він аж поточився, випустивши Гаїнку. Та миттю вискочила з хати.
Дід Дорош стояв увесь блідий, огнисті очі грізно блищали, руки, стиснуті в кулаки, трусилися.
— Іроде! — скрикнув до Остапа.— Не муч дитини!.. Не забувай, що я тобі батько! Запакували нещасного чоловіка в острог, а тепер іще й з жінкою розлучає!.. За грішми, за баришами нічого не бачите!.. Тільки гроші гарбати!.. Очі мої не хочуть на тебе дивитися! Нема в тебе бога в серці, саме здирство прокляте!.. Жери ж сам, глитай, тріскай!.. Я тобі не буду на перешкоді, піду від тебе, бо нема вже в мене мочі жити з тобою!.. Піду!.. Та тільки ж знай, що коли ти Гаїнку займеш або що проти Зінька коїтимеш, то от присягаюся тобі на цьому місці, що вернуся додому й вижену тебе, як пса, бо не забувай того, що я ще хазяїн і, коли схочу, то й у двір тебе сюди не пущу!..
Дід стояв ще яку мить, мов іще щось хотів сказати, але не сказав нічого, вхопив з кілка шапку і вийшов з хати. Вражений з несподіванки Остап мовчав остовпілий. Ликера, прихилившись до стінки, тихо плакала.
А дід Дорош тим часом уже йшов улицею. Гнів його помалу втихав, але роздратовані думки куйовдилися в голові, вихоплюючись іноді словами.
— От же не дав дожити віку спокійно!.. Защо мене господь покарав таким сином? Невже я такий великогрішник? Мабуть, це вже страшний суд наближається, що дерії гору взяли. Траплялися й поперед цього лихі люди, та якось не таке вже здирство було. А тепер задля того бариша дак і дитини рідної не жаліє. Бач, йому зять не до вподоби, що з їм не хоче в один гуж тягти, дак уже й з жінкою його розлучає. Це такого ще й не чути було!.. Ні бога не боїться, ні людей не соромляеться.
Дід доходив уже до Зінькової хати. Перед двором спинився на хвилину:
«Іти чи не йти? Як увійду, то вже не вернуся в свою хату... А вона ж таки мені рідна!.. І хазяйство ж, і все... та так і покинути?.. Та хто його зна, як іще й тут буде!.. Кажуть, що зять — не син, а коли вже тепер і діти такі, то...»
Дідові стало жалко покидати тую хату, де він вік із вікував, з старою своєю в злагоді стільки прожив, дітей повикохував; жалко стало того хазяйства, що. він його своєю працею надбав... Та подумав про Остапа, про повсякчасну незлагоду... та й махнув рукою.

— Що бог дасть!.. Зінько й Гаїнка добрі діти... Хіба стара? Ну, та що бог дасть!..
Увійшов у хату. Гаїнка, як була вдягнена, лежала на полу, а стара Параска щось клопоталася коло неї.
— Здорові були! — промовив дід.
— Здорові! — одмовила Параска.— Ой свату, що це з Гаїнкою зробилося? Прийшла та як упала, то й слова не промовить!..— бідкалася вона.
— Диво, що не промовить! — одказав дід.— Коли таке з нею батько виробляє!
І він розказав про всю подію.
— Оце лихо! Це такого ще й не чувано! — скрикнула Параска.— Де ж таки: від живого чоловіка силоміць жінку відлучати!
— От же й таке ще почули! Та дарма!.. Ти, внучко, не бійся! Поки я живий, не займе вже тебе батько, не візьме з цієї хати.
Він підійшов до Гаїнки та й почав гладити її, як малу дитину, по плечах, по обличчю своїми старими поморщеними руками. Гаїнка підвелась, прихилилася до нього й відразу заридала вголос... Плакала вперше, відколи розлучилася з Зіньком...
Дід сів біля неї і дав їй плакати досхочу. Плакала довго, тоді помалу-малу почала затихати, вже тільки хлипала, тільки здригалося їй усе тіло.
— От і добре, що виплакалася! — казав дід, усе жалуючи її.— Як виплачешся, то воно полегшає. Сльоза змиває горе, меншає його після сльози,— от воно й легшає людині. Плач, моя пташечко, скільки хочеш!..
І вона плакала, тільки вже тихим, спокійним плачем. А дід тим часом говорив до старої Параски:
— А що, свахо, я вам казатиму... От ви спитайте мене, чого я до вас прийшов!
— Та чого б не прийшли, то ми раді вам,— одказувала Параска.— Скажете.
— Раді! Ще, може, й надокучу, то й у потилицю старого доведеться вибивати,— жартував дід, а Параска аж скрикнула:
— Оце ж таки, не дай боже!.. Що це ви кажете?
— Оте, що чуєте!.. Бо я до вас прийшов не абичого, а от чого: прийміть мене до себе в прийми!
— Як то — в прийми? — питала, не розуміючи, Параска.
— Да так, бачите: хазяїна у вас тепер нема, то поки прийде, є у вас упале місце... дак ви мене на те впале місце... Хоч не за хазяїна, дак хоч за попихача... Он що!.. Бо як правду сказати, то я вже так не виживу... Або самому від сина піти, або його вигнати, бо не можу я на все те дивитися... Ну як мені на старості літ його вигонити та бешкет робити?.. Та він і не покається,— однаковий буде... То краще й втечу від лиха в тихший захисток... Ото ж, коли хочете, дак нехай ця хата й буде мені захистком!.. Га? Чи, можу, не туди, а он куди?
— Та боже мій!.. Та ми з дорогою душею! — зраділа Параска.
— А ти ж, Гаїнко, чому мовчиш,

читати