Завантажити

побачиш”.
“Може, й скоро. Хто його зна, що завтра буде. Тепер щось таке твориться, що раніше й не снилося нікому”.
“Антихрист...”
Зацитькували себе: “Ще, не дай Бог, почує солдат, і пропадеш ні за цапову душу”.
“В Московищині винищили за те сила народу”.
“І нищать ще”.
Баба діда безногого на тачках везла.
“Дорогу дайте бідному каліці, дорогу!”
Люди розступалися, скрипіли тачки.
“А ти, бабо, кращого повозу вже не мала?” — питає москаль.
Баба вистрашено дивиться на ріжкатий капелюх, на волосся, посилане білим борошном, і хреститься.
“Багато нищих назлазилося,— зауважує хтось.— Як на прощу йдуть”.
“Тягнуть, як круки на жир”.
“Кажуть, Кочубей перед смертю гроші роздаватиме”.
“Які? Від нього останнього єфимка відібрали, ще й мучили, що мало. Питали, де заховав скарби”.
“Може, за те й голову йому зрубають”.
“Для грошей все зроблять з чоловіком”.
“Навіть з таким, як генеральний суддя”.
“Навіть з таким. На війну грошей потребують”.
“Малчать!”
Москалі бігають кругом огорожі і прикладами відштовхують цікавих: “Атступісь!”
“Бодай би тебе відступив Господь, як конатимеш,— вдарив мене у груди!”
“Малчі”.
Дарод замовкає, але перестрашені діти плачуть і кричать. Мами присідають з ними, щоб не бачила Москва, й зацитькують: “Цить, доньцю, цить, мамка тебе не дасть”.
“Кажуть, що йому сталося таке через новий двір”.
“Кому?”
“Та Кочубеєві. На старі літа нового двора не будуй”.
“Бузину перед вікнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в ній лихий сидить”.
“От плещуть казна-що, яка та бузина! — перебив їх дядько.— Булави захотілося Кочубеєві, а гетьманської булави ще ніхто щасливо не носив”.
“А Іван Степанович двадцять літ її носить”.
“Ще не доніс, постривайте”.
Дідусь з голубом сивим на голові йшов. Перед ним розступалися люди, навіть солдати,— юродивого бояться.
Ніхто не спиняв його. Підійшов під самі сходи і став. Голуб знявся, злетів, закружляв довкола помосту і знову на голову сів.
Дідусь головою крутив.
“Колода і топір... Що це? Скотобойня?”
Тишина.
“Гріха не бояться. З тих дощок дзвіницю збудувати можна, щоб з неї дзвони ім'я Господнє благовістили”.
Люди притакували: “Авжеж”.
“Дерева Господь у лісі не садить, що на ньому людей мордувати, воно росте людям на користь”.
“Авжеж, авжеж...”
“Кого це мордувати будете?” — запитував, повертаючись до товпи.
Ніхто не відповідав.
На солдатів подивився: “Кого?”
“Кочубея і Іскру”,— відповіли йому.
“А життя ви їм дали?.. Бога ви не боїтесь? Господь велів ближнього свого любить. Нагого приодіти, голодного накормити, недужого посітити, так-то ви сповняєте волю його? Беззаконіє творите повсякчасно і гнів Господній стягаєте на землю. Такий-то ви храм Бога живого єсте? Так ви соблюдаєте заповіти його? Таку-то церкву вселенськую строїте на землі?”
Борода його тряслася, ноги дрижали, як у пропасниці,— тремтів. Голуб крилами махав.
“Собаки кровопивнії! Диявольського кодла сім'я. Поки знущатися будете над образом і подобієм Божим? Поки в крові будете мити руки свої? Відійдіть, старці, щоб не скарав вас Господь, що гляділи на таке беззаконня. Кара Господня гряде, Господь брань сотворить і перевратить престоли, і сожжет огнем городи і веси ваші, і кости псам на зяденіє продасть...”
Піною покрилися уста, повалився на землю і тіло його корчилось й підкидалось, від східців помосту до огорожі товкло.
Голуб знявся і високо літав йому над головою.
“А від нього не полетить”,— дивувалися жінки.
“Голуб духа святого символ”,— пояснював дячок.
“Дух святий з ним, він божий чоловік”.
“Всі ми божі люди, та до диявола на службу пішли”.
Двоє людей взяли божого чоловіка за руки й ноги і повернули ним так, що де були ноги, там лежала голова, а де голова, там ноги.
Не помогло. Підкидало ним далі.
“Але ж трясе!”
“Чорт душу вителепати хоче, за те, що правду людям голосить”.
“За правду муки терпить”.
Голуб знижував лет.
“Ідуть! — загомоніло в натовпі.— Заберіть старого, віднесіть його геть! Не треба, щоб дивився на кару”. “Хіба він бачить? Очі заплющило йому”. “Не годиться, віднесіть!” Несли, як мерця, народ робив дорогу. “Ідуть, ідуть!”
Глухо бубни гули, сукном прикриті, не гули, а харчали.
Жінки хрестилися: “Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас”.
Тая з дитиною на руках плакала, дитина собі.
“Ще нічого нема, а вона вже реве. По що йшла?”
“Я не хотіла, пригнали”.
Чути було різкий тупір трьох московських рот.
“Аж три роти їх супроводжують”.
“Кочубей не хто-будь”.
“Але ж вони на возі!”
“Бо сил не мають іти”.
“Так їх скатували, Боже ти мій!”
“На простім

читати