Завантажити

* * *
Зільник, вузька доріжка до дімка з ґанком, обвитим лозою дикого винограду.
Перед східцями на бубні сидів мужчина літ двадцять і кілька, дивився на карту, розпістерту на другому бубні перед ним. Високе чоло в лисину переходить, по боках жмутки каштануватого волосся стирчать. Заходяче сонце озолочує їх. Виглядають ніби королівський, невправною рукою з золота викутий вінець. Між бровами глибока складка вгору, до поперечних зморщин на чолі. Очі спущені вділ, під ними сині підкови — з трудів і від недоспаних ночей. Уста нетерпеливо тремтять, ніздрі роздуваються. Карта, мабуть, не зовсім годиться з тим, що бачить і що йому розвідники приносять.
Оподалік старшини; перешіптуються, але не підходять. “Vivat Carolus rex!” — кричить ще якийсь запізнений шведський відділ, котрий що лиш тепер до Могилева входить.
Король нетерпеливо стріпує головою, підноситься і бачить старшину з несподіваним гостем. Очі його блищать дитячою втіхою, уста усміхаються, виглядає, як хлопець, котрому нараз щось цікавого показали. Але в ту мить радість покривається серпанком утоми. Встає, складає карту, ховає у кишеню, відсуває бубон і підходить до гостя. Високий, стрункий, вузькоплечий, ніби велетень, котрому не дали гаразд розвинутися й набрати тіла. Йде, не спішучись, сильно згинаючи коліна, як гірняки. Йдучи, заклопотано кланяється, раз, другий, третій. На нім кафтан, колись синій, тепер непевної краски, золота трава на комірі, на рукавах і при ґудзиках потускла, її покрив порох, як патина.
“Архієрей?” — спитав голосом, що нагадував його клопотливий усміх.
“Так, ваше королівське величество, найпокірніший слуга”.
“Б а г а т е л л я, отче, б а г а т е л л я, рад вас побачити, будь ласка!” — Правою рукою показав на двері, ліву на спину поклав.
“Можете відійти! — звернувся до старшин.— Як ваше ім'я? Драке? Зі шведського шляхетського полку?.. Ви під Головчином гарно свій відділ вели, доволі гарно... Кажете, хоробро билися москалі?.. Ляпалії, мій пане, ляпалії. Москаль танцює, як на блясі ведмідь. При найближчій нагоді дістанете полк.
Щоб я не забув, пригадайтеся хоробрим вчинком, б р а в у-р е з...”
На його устах появляється та сама хлоп’яча добра усмішка і зараз гине, ніби король засоромився того, що сказав.
“Ваш швагер залишився там...—: головою кивнув на захід.— Під Головчином були великі втрати. Кондоленція, мій пане...” Руку старшині подав, але теж так якось несміливо, ніби боявся, чи цей не відтрутить її.
“О ревуар!.. Отче! — будь ласка..!”
Розстрига поклонився в пояс.
“Будь ласка!”
“Ваше королівське величество...” — розстрига десницею чверть круга зробив, прохаючи, щоб король перший увійшов.
“Багателля, отче, багателля — ходім!”
Увійшли в світличку білену, колись, може, й обставлену заможно і прибрану чисто; тепер у ній, як звичайно в хатах, з котрих хазяї перед неприятелем втікли. Що можна було забрати, забрали, вони чи москалі, які що лиш подалися з міста, не вгадаєш. Лишилося тільки ліжко, дубова вздовж стіни лавка, така сама скриня і якась стара комода, не достроєна до світлиці, ніби гість. На лавці срібна умивальниця, а біля неї такий самий збанок з водою. На кілку білий чистий рушник з королівським знаком.
“Ти від його милості пана гетьмана, отче?” — питав Карло латинською, не досить вправною мовою.
“Від нього, ваше величество”.
“Давно бачився?”
“Днів тому кілька”.
“Значиться, поспішав?”
“І дуже”.
“Де тепер гетьман?”
“Я оставив його в таборі, миль вісім від Білої Церкви, тепер він уже, мабуть, до Києва доходить”.
Король добув карту з кишені і на скрині простер. Шукав Білої Церкви. Відміряв циркулем віддаль звідси до Києва: “Скорим походом іде”.
“Козаки до скорих походів привикли”.
“Чув я про те. В Європі козак — це легкий кавалерист, а я їх за кращих піхотинців числю, а що найкраще в них, так це піонери”. Пригадував війни Богдана Хмельницького.
“Перед доброю кавалерією респект, але певна піхота — це грунт. Вона і в полі добра, і на окопах, і на барикадах у місті, пригодиться всюди... Багато в гетьмана піхоти?”
Розстрига вичислював полки і подавав число сотень. Король рахував у голові. “Коли б третя часть того — досить... А провіант?”
“Хватить!”
“Хватить, але чи в евіденції він? Які магазини, млини, достава?”
Не легка була річ дати вдоволяючу відповідь на всі ті запитання.
“Московські апетити звісні, а московського війська чимало на Україні і чимало його проходить”.
“Але ж і козаки служать в армії російській”.
“Це теж не добре. Забагато їх гетьман цареві посилає”.
“Мусить”.
“Що значить мусить, коли край війська потребує”.
“Ваша величність не знають, у якій о п р е с і ї знаходиться Україна”.
“Не розумію, як такий великий народ таку велику опресію терпить... А як народ ставиться до свого гетьмана і як

читати