Завантажити

обличчям, як у дівчини. Молодий, йому ще й двадцять літ не минуло.
“Бачиш, як радо купаються наші вояки”.
“Змивають піт і кров, сліди останньої, головчинської битви”.
Мрійливо, великими синіми очима дивляться на лівий берег, на якому рисуються гори.
“Чи це хмари, чи гори?” — питає молодший.
“Гори, товаришу, як у нас”.
“Як у нас”,— сумним відгомоном повторює другий.
“В багату й урожайну країну входимо, мабуть”.
“Збіжжя й худоби чимало. А все ж таки за Швецією скучно”.
“За рідною землею, мабуть, чоловікові і в небі скучно”.
“Скучно”.
“Але тут дивно якось почуваєш себе. Ніби тобі давній, дуже давній сон сниться”
“Наші предки ходили туди, перед віками. По слідах предків провадить нас Саrolus rex”.
Мимохіть, відрухово шапки з голов скидають і кладуть на мураву.
“Який хосен з тих колишніх походів?”
“Не будь колишніх, може б і нинішнього не було”.
“Правда. Король Карло знає, що робить”.
Молодий офіцер, студент Упсальського університету, studiosus upsalensis, задумався.
Король філософію любив, його молодші офіцери теж радо філософічні книжки читали. Буває іноді, що король несподівано офіцера стріне й балакати з ним стане, як з рівним собі, по-товариськи. Про що балакати з ним?
“Над чим задумався, друже?”
“Про короля нашого думаю. Дивнішого вождя, мабуть, від Олександра Великого не було”.
“А Ганнібал, а Цезар?”
“Не те. Великі, але інші. Ганнібал розпучливо рідне місто перед римською загладою обороняв. Цезар будував імперію римську”.
“Може, Карло шведську будує…”
“Може... але він не подібний до них. Король — філософ, фантаст, студент, авантюрист, іноді Арес, то знов Гамлет, імператор, то знову Дон Кіхот... ніяк не розбереш”.
“І не треба. Над головами святих сяйво глорії палає, над головами великих людей — легенда”.
“Коли б я на власні очі не бачив короля Карла в таборі, в поході, в битвах а сheval i еп revant, коли б не чув серед найбільшої небезпеки його голосу хлоп'ячого, ніби розбавленого студента на суботнішній кнайпі, гадав би, що Карла видумали люди, щоб скучно на світі не було, бо людство потребує героїв. Звичайна людина — скучна”.
“Героїв потребує людство. Карло їх творить”.
“Творить і нищить”.
“Як Хронос”.
Шведським воякам не хотілося вилазити з Дніпра, вода така чиста, так любовно обіймає їх м'язисті тіла, сонце так гарно гріє,— розкішно тут.
“Чи не здається нашим каролінцям, що вони в купіль своїх пращурів попали? Не один, мабуть, і про рани забув”.
“Гарно тут. Та, на жаль, не посидимо довго. Саrоlus rех цілий світ підбити хоче, мріє про одну державу, одного Бога, про велику спільну культуру. Поки того нема, поти не буде щастя, люди воюватимуть за землю, віру, мову, за королівські роди”.
“Ноmо bestia domestica”.
“Чергував я раз біля короля на квартирі. Король нагло вийшов зі своєї бідної домівки, в котрій тільки свічки і віск, що велика, срібна умивальня, вийшов, і я мимохіть заглянув у книжку, котру він читав і залишив, не закривши. Вгадай яка?”
“Плутарх”.
“Тим разом ні. Були це ворожби Урбана Гіярна, ученика Парацельса. Король нігтем на книжці якраз те місце назначив, в котрому кажеться, що північний Золотий Лев подужає Чорного Орла і владу свою на Азію і Африку розпістре”.
Замовкли. Незагоєні рани, під Головчином добуті, і підгорячковий стан мрійливо настроювали шведських героїв на порозі української землі.
“Україна,— почав старший,— теж льва у гербі має і краски її такі ж, як у нас, золото-блакитні, як їхнє небо і пшеницею покриті лани. Може, Урбан Гіярн і не збрехав, може, воно й здійсниться”.
“Тільки не знати коли, нині чи завтра?”
“За нашого життя чи коли порохом розсипляться наші кістки. Вірить король, треба вірити й нам”.
“Vivat Carolus rex!” — вихопилося їм із уст.
“Vivat Carolus rex!” — підхопили вояки, і Дніпро той виклик на своїх хвилях геть далеко поніс.
Старшини лежали горілиць і вдивлялися в сонце. Українське сонце гріло синів Швеції.
Думали про своїх батьків, про рідню, про фантастичні заливи своєї північної країни. Але думки все до короля повертали — він їх підбив, взяв у полон на віки.
Хотіли визволитися з тієї неволі — не могли. Шукали плям на сонці — не знаходили. Король смішний, король фантаст, король студент, непрактичний, загонистий, дивний!.. Зраджували собі його всіма способами — не могли. Чули, що поки живе, він переможець над ними і що навіть по його смерті оставатимуться під непоборною силою тієї могутньої, дивної індивідуальності.
“Що він має з життя?—почав молодший офіцер.— Нічого. Ходить у старому плащі, їсть те, що ми, дереться на вали, як звичайний вояк, тільки хісна, що титул королівський”.
“Навіть жінок не любить”.
“Знаєш? Може, й любить більше від нас”.
“Нічого я про його амори не

читати