Завантажити

моляться Богу. Ділами Богу поклоняйтеся, не співом і кадилом. Господа не обдурите, лицеміри!.. Не вбивайте!”
Його зацитькують і відводять.
Білий голуб на його голові.
Солдати кругом червоного помосту на варті стоять. Покійних стережуть, хоч їх ніхто звідтіля не вкраде. Такий наказ. Стоять і позіхають. Для них це не новина.
У Москві карають не так. Там є на що подивитися, ой є!..
Чути дзвони. Службу Божу священики скінчили. Люди вертають в село.
Дехто все ще кругом помосту ходить, хоч знає, що нічого нового не побачить. Хіба ті домовини дві, великі, дубові, що привезли їх на возі, запряженім у чотири чорні коні.
За домовинами священик прийшов, той старий, що сповідав Кочубея і Іскру.
Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив, і покійників у домовини вложили.
Зносять по східцях, східці тріщать.
“Куди їх повезете?” — питають візників.
“У Київ”.
“Аж у Київ! А там?”
“У Лаврі Печорській поховають, біля трапезної церкви”.
“Хоч голови їм зрубали?”
“Вони й без голов важніші, ніж ви зі своїми головами дурними”.
“На боже не щадили грошей”.
“Черцям і черницям щедрою рукою давали”.
“Кочубей п'ять церков власним коштом поклав”.
“Ще й у Батурині муровану церкву покласти обіцяв”.
“Обіцяв, та Бог не дозволив”.
“Не все Бог дає, чого чоловік хоче”.
“Ой не все. Де ж коли покійні такого кінця сподівались!”
“Навіть не снилося їм”.
 
* * *
Чорна четвірня з місця рушає.
Віз котиться київським шляхом.
“Потихенько да полегенько...”
* * *
14 липня гетьман весь день з відпочивальні своєї не виходив.
Хірург доглядав його.
Нікого не впускали.
“Гетьман нездужає”,— по таборі пішло.
Під вечір гетьман Орлика до себе прикликав. Сидів у постелі, біля нього Євангеліє лежало.
“І так, Пилипе, Кочубея і Іскри вже між живими нема”,— промовив сумно.
“Хай з Богом спочивають”,— відповів Орлик.
“Про жінок і дітей їхніх треба нам подбати. Не хочу, щоб їм сталася кривда. Хай спокійно і мирно живуть у домівках своїх, хіснуючися маєтностями своїми. Одної копійки не хочу зі спадку по них. Все хай дістануть родини. Сідай і напиши до Головкіна письмо. Кажи, що важко недужий Іван Степанович вставляється за жінками й дітьми покійного Кочубея і Іскри. Зворушливо пиши”.
Орлик сів при столі, гетьман Євангеліє читав.
“Готовий?” — спитав свого генерального писаря, побачивши, що він відложив перо.
Орлик написане подав.
“Гаразд. Гарно ти компонуєш, Пилипе, і швидко. Можна переписати на чисто. А тепер у мене є ще друге діло. Що нам робити з отсим наказом царським, щоб я командування над усею його кінницею перейняв? Як гадаєш, Пилипе?”
“Нема тут що, ваша милосте, багато й гадати. Після того, що постановлено між нами, вашій милості до царя ніяк не можна йти”.
“І я теж так собі гадаю. Напиши і друге письмо, цареві, що я ніяк до нього прибути тепер не можу. Цар кличе до себе, а Бог до себе, коли б не цей другий наказ, то, певно, за першим пішов би. Гарно все по пунктах скомпонуй, ти їх стиль знаєш”.
Орлик і друге письмо написав і гетьманові до ліжка приніс.
“Опісля прочитаю. Дуже втомився я, не лиш тілом, але і душею. Поклич мені архієрея, болгарина. Кажи, хай зараз іде”.
 
* * *
Гетьман довго з розстригою сам на сам балакав.
Тої ж ночі розстрига з табору зник. Пропав, як камінь у воду.
Ранком гетьман розіслав людей, щоб шукали його.
Не знайшли.
 
В МОГИЛЕВІ
Від Дорогобужа пливе Дніпро на захід. Ніби центрально-російська плита не хоче пустити його на Україну. Що лиш біля Орші він визволюється з її твердих обіймів і врадуваний біжить на полуднє, до Могилева, до Києва, до порогів і Великого Лугу, щоб розплистись, мов душа Гіндуса у нірвані, в глибинах бурхливого Чорного моря. Радується Дніпро, поспішаючи на Україну. Він уже не річка, а ріка, велика й могутня, третя з черги в Європі.
Зелені луги й левади виходять йому назустріч, з шовковими травами і з пахучими квітками.
Товпищами непереглядними вітають його шелестливі шуварі та трепетливі осики. Спиняє свій скорий хід і задумується над долею країни, в котру вплива. Тоді він глибокий, дуже глибокий, люди говорять — бездонний.
То знову ізгибом могутнім скручує, розливається широко, залишаючи броди й мілини, щоб людям легше було передістатися на протилежний берег.
“Гарна ріка!” — каже молодий шведський офіцер-каролінець до свого товариша.
Вони гріються до сонця і дивляться на шведських вояків, що купаються в Дніпрі. Моряцький народ рад гарній воді. Поринають у хвилі з головою і випливають далеко від того місця, де пірнули, обсмалені, всміхнені, веселі, як тригони. Дехто пробує переплисти ріку.
“Гарна ріка”,—притакує другий офіцер, з

читати