Завантажити

чув. Ще й нам цей солодкий овоч відбирає. Перед переправою через Березину сестер жалібниць, маркітанок, весь жіночий народ казав по цей бік лишити. Кажи, що хочеш,— це вже не по-людськи. Певно, що жінки, які за армією ідуть, не рrima, а все ж таки — жінки. Знав Карло, що з ними робитимуть москалі”.
“Тямив, що Даліла з Самсоном зробила. А тобі, мабуть, все ще рум'яної німочки Лізи жаль. Потішишся, як на Україну прийдемо. Там, кажуть, дуже вродливі дівчата...”
Біля них, недалеко в комишах, зчинився крик. Зразу не помічали, бо вояки бавилися в воді, голосно сміялися й гукали. Але крізь цей шведський галас продирався жалісливий чужинецький голос, ніби хтось з чоловіка душу дер.
Старшини встали і побачили такий трагічно-комічний образ, що дочиста розігнав і розвіяв їх мрійливий настрій.
З комишів тягнули заболоченого чоловіка. З чобіт і з одежі його, невідомого й нерозгаданого крою і фасону, цюрком спливала вода. Він зі страху дзвонив зубами і потрясав приправленою бородою, котра вже тільки трохи трималася підборіддя. Маленькі чорні очі тривожно визирали з глибоких очодолів, як миші з ямок, а кирпатий ніс моргав широкими ніздрями, як у гончої собаки.
“Водний божок!” — сміялися шведи.
“Нерей чи тритон?”
“Шпіон”.
Водяник, побачивши старшин, зігнувся в чотири погибелі, доторкаючися відлітаючою бородою землі, причому вода ще жвавіше стікала з його спини і з пошарпаних рукавів, і він виглядав ще смішніше.
Старшини аж клалися на землю.
“Помилуйте! Де ж ви це опудало зловили?”
“На човні в комишах сиділо. Так і видно підзирав нас”.
“Невже ж шведське військо амазонки, щоб мені їх у купелі підзирати?” — озвався нараз водяник класичною латинською мовою.
“Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais sum”,— сказав, кланяючись старшинам у пояс.
“Помилуйте, панове,— реготався studiosus upsalensis,— таж то зі сміху вмерти можна”.
“Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais sum”,— повторив водяник голосніше, навіть різкіше.— Жадаю від офіцерів його милості короля Карла, щоб узяли мене під свою протекцію і допомогли скоро побачити королівське лице”.
Старшини перестали сміятися. Повставали, підійшли до дивного гостя.
“Знак?”
Зняв з руки перстень.
“Гаразд, побачимо”.
Дали знак до збірки і незабаром від Дніпра у город Могилів марширували шведські голубі однострої, а між ними чоловік космополітичної краски авантюристів. Під пахвою ніс свою бороду і, живо розкладаючи руками, говорив зі шведськими старшинами мовою Ціцерона.
Сильно поруйнований Могилів, з котрого Петрові солдати тільки що втікли перед побідоносним Карлом, виглядав, як город у казці.
Шведські вояки, що за час свого довгого походу сильно обносилися, повтягали на себе частини московського вбрання, особливо штани й гамаші. Хто запопав московський зелений кафтан, обертав його підшивкою наверх, а товариші сміялися і казали, що то від вроків тутешнього жіноцтва.
Щораз то нові частини надтягали, обдерті, брудні, заболочені, очей людям не видно. Але ті очі все-таки світилися воєнним завзяттям і вірою в геній свого вождя.
“Vivat Carolus rex! — гукали, підкидаючи капелюхами,— vivat victoria, vivat!” Дула канонів, пообтулювані ганчірками, на лафетах і амуніційних возах гармаші з пообв'язуваними руками, ногами, навіть головами, завдяки бандажам, великими не вміру. Ледве тримаються канонів, але покинути їх не хочуть.
“Vivat Carolus rex!”
За відділами вози з тяжко пораненими, котрі вже йти не годні. Повідтинані пальці, порозвалювані голови, кров крізь бандажі протікає наверх. Але й вони дивляться в напрямі королівської квартири і притомленими, хворими голосами кричать:
“Vivat Carolus rex!”
За пораненими небіжчиків везуть, тих, що по дорозі померли. Товариші не хотіли їх без військового похорону залишити. За них візники кричать: “Vivat Carolus rex!”
Між шведськими частинами відділи польські, шляхтичі на конях, кожний в іншому вбранні, інша збруя, попадаються навіть сталеві шоломи й мисюрки. В деяких шаблі предківські, дорогоцінні, рукоятки в ящурі, в сталі, оздоблені слоновою кістю або насаджувані дорогим камінням. Усякої породи коні, усякої форми списи, луки, скалкові довгі рушниці з підпірками, бо самої не вдержиш, у вистрілі дрогне.
За військом женуть стадами худобу. Реве. Чує свій кінець.
Бубни, сурми, всякого роду дудки, сопілки, мультанки, інші крикливі інструменти. Справжня мандрівка народів, воєнний маскарад.
Викупані шведи розходяться по своїх постоях, в о д я н и к а до королівської квартири ведуть.
Перед воротами звичайної міщанської хати два високого росту трабанти з аркебузами на варті стоять. Старшини щось їм говорять, вони перечать головою. Пропускають одного з них, другий перед воротами з підозрілим гостем остається.
За хвилину виходить прибічний офіцер і проводить його крізь варту.
 

читати