Завантажити

драбинястім возі їдуть, а раніше їздили в золочених каретах”.
“Байдуже ракові, в якім глеку його вариш”.
“Та й страшні які!”
“Ізбави, Боже, душу мою від крові”,— молився сивоусий дідусь, спираючися на кийок. Кийок аж тріщав.
“Умиєши мя ісопом, і паче сніга убілюся”,— прочитував його сусід.
“Зсаджують їх з воза; не пручаються, послушно йдуть. Дорогу, люди, дорогу там!”
Солдати прикладами мостили широкий перехід до східців помосту. Народ колисався, як вітром розгойдана в озері вода, направо й наліво. Один другому крізь голову зазирнути хотів.
“Чого штовхаєшся, чорте!”
“Мене штовхають ззаду”.
“Може, ще на голову вилізеш? Ти не голуб, не бійся. Пішов геть!”
Одна рота увійшла на майдан. Оточила його, солдат коло солдата стояв попід пліт. Набиті фузії при ногах, ноги розставлені широко.
“Чого це вони так ноги розкрачують?” — питає свого батька хлопчина.
“Фузія важка. Як кріпко не стоїш, то звалить”.
Друга рота двома колонами обставила прохід крізь натовп до східців, третя залишилася на полі. Готово!
Напереді священик з хрестом у руці, за ним Кочубей і Іскра. Кочубей на Іскру спирався, той підтримував його. “Відваги, свате, відваги, вже недалекий кінець”.
“Боже великий, вічний, святий, допоможи мені!”— молився Кочубей.
“Істинно, істинно говорю вам: наступаєт время і наступило уже, когда всі находящіїся в гробах услишать глас Сина Божого і, услишавши, оживуть”,— потішав їх священик словами євангеліста.
“Господь утішеніє моє і прибіжище моє Господь”,— шептав Василь Леонтієвич Кочубей.
За злочинцями йшов Вельямінов-Зернов, червоний, надутий,— посол від царя. Він не бачив трагедії тих двох, бачив себе, гордий, що перед численним народом являється заступником царським, царська воля в його руках, на його наказ тим двом кат голову зрубає. Дасть знак і — ніби свічку здмухнув, одну і другу; були і нема!
Зернов гордо ступав.
За ним декілька достойників московських і козацькі старшини.
Проходять. Скриплять сап'янці, побренькують шаблі, шелестять шовкові кунтуші.
“А гетьмана нема”.
“Не хотів дивитися на смерть товаришів”.
“Колись товариші, а тепер вороги. Доноси на нього писали. Лжеклеветники”.
“Гетьман хворий, подагричні болі”.
“До гетьмана все хвороба приходить, як йому її треба”.
Недобрі, що гетьмана не бачать. Нарікають на нього, а дивитися люблять. Гарний такий.
“Тож-то був козак!”
“Кращого на всій Україні не знайти”.
“І старість не береться його”.
“Є таке яблуко, що до нового червоним і здоровим простоїть, а є, що восени порепається і зігниє”.
“Тихо! Маніфест читають!”
Зернов прочитав маніфест царський по-московськи, старший гетьманський канцелярист переклав його на нашу мову.
Сурмачі загрубіли, рота, що стояла на полі, випалила з мушкетів.
“Ведуть!”
“Кочубей спотикається. Який же він слабий!”
Кочубей на східці ступив.
Глянув на колоду і на ката з сокирою і очі рукою закрив.
“Потихоньку та полегоньку”,— потішав його Іскра.
Увійшли.
Зернов руку вгору підняв...
Заметушився натовп.
Кожний навшпиньки вставав, щоб бачити краще. Напирали на пліт і на солдатів, що стояли як мур.
“Тягнуть... шапку з голови здіймають... кладуть, Боже!”
 
“Не убий!” чути нараз голос від поля, тонкий, високий, як свист.
Божий чоловік біг на майдан.
Сиве волосся розкуйовдане, піна з рота тече: “Не убий!”
Білий голуб летить над його головою, високо-високо.
“Потоптав народи во гніві своїм, поправ їх у ярості своїй і кров їх паде на ризи його, заплямував все одіння своє — не убий!”
Солдати з третьої роти, що стояли в полі, пустилися за ним.
“Не доторкайтеся мене, слуги антихристові, гнівом Господнім поражу вас!”
Насилу народ втягнув божого чоловіка в товпу.
Він ще звідти кричав: “Не убий!”
Але стук сокири заглушив цей крик. Раз і другий. Глухий стук. За кожним разом стогін і зойк, короткий, пронизливий, гидкий...
Тихо...
Томляча тишина...
А по ній шум.
Шумить і гуде натовп.
Дивуються, розказують собі, сперечаються.
 
* * *
З борщагівської дзвіниці дзвони гудуть — на Службу Божу.
Солдати розганяють натовп: “Чого стоїш? Не бачив трупів? Пашол вон!”
Прикладами фузій штовхають людей.
Діти плачуть, жінки заспокоюють їх, а самим сльози течуть.
“Е-ей!”
Розходяться.
* * *
На червоних дошках два трупи лежать. Голови біля них.
Навіть червоною китайкою не покрили.
Лежать на позорище вселюдне.
В борщагівській церкві Службу Божу правлять.
Церква світла й кадила повна.
Під церквою божий чоловік.
Ледве стоїть.
“Тиранство лютоє! — говорить до людей.— Вбивають і

читати