Завантажити

судом за ним вини нема. Винуватий він перед нашою будуччиною. Бач, яка справедливість царська!”
“Це треба їм було знати вперед”.
“Тепер запізно”.
Чуйкевич глянув на свою дружину. Змінилася, зів'яла. Де ж тая гордість королівська, пурпура уст, сяєво очей, від котрого ясно ставало в хаті?
Припав до неї, потішав.
“Не попадай у розпуку, Мотре. Бог батько, може, простить”.
“Бог простить, а Україна?”
Цілував її руки.
“А якою ж то покарою покарають його? Може, вже й покарали?”
“Ні, Мотре, ще ні. Як я від'їздив з табору, Василь Леонтієвич пробував у Києві. Ще до Білої Церкви не ,прибув”.
“До Білої Церкви його привезуть?”
“До гетьмана? Гетьманові цар карати велить?”
“Мабуть. Василь Леонтієвич — гетьмана генеральний суддя”.
“Щоб більшої нечесті завдати і більшого жалю. Ох, Іване, Іване!”
Перший раз у житті сама притулилася до нього.
“Мати в заперті...” — почала тихо.
“Матері нічого не зроблять”.
“Батька скарають”...— Жалілася, як дитина.
Нараз: “А яку кару йому присудили?”
“Знаєш, як цар карає, Мотре”.
“Жорстоко”.
“У його милосердя нема”.
“Може, на горло?”
“Не-зна-ю”.
Без крику повалилася на землю.
 
ВЕЗУТЬ!
Був кінець липня. Жара невиносима. Кругом табору скошені і зжаті поля. Ніде ні одної копи, ані стіжка. Селяни до місяця косили, жали і, що могли захопити, везли додому. Знали, що на полі до рана не простоїть. На те під Борщагівкою табір.
Табір хвилювався. Даний був наказ звивати його і йти на Київ. Та скоро цей наказ відкликали. Козаки не знали чому і, як звичайно в подібних випадках, тлумачили собі всіляко.
“То йдуть, то вертають,— колотять”.
“А тобі що на тім псується? Така тут каша, як і в Києві”.
“До Києва нас не пустять. Знов десь на полі поставлять. Хіба може хрести на київських церквах здалеку побачиш”.
“Отож-то є. Тому мені й байдуже. А ти хвилюєшся, рвеш, як молодий кінь”.
“Скучно стоять”.
“То сідай”.
“З тобою не договоришся”.
Козацькі гуртки більшали. Як з муравлиська мурашки, вилазили козаки з курінів і з-під возів. Позіхали від вуха до вуха.
“Кажуть, швед знову москалів побив”.
“Ще й як! У містечку Головчині був сильний бій”.
“У Головчині?”
“Так”.
“А де той Головчин?”
“Там, де шведи москалів побили”.
“Ага”.
Старі козаки реготали.
“Дивно, що цар не встоїть проти короля”.
“Проти нього навіть ти не встоїш”.
“Дурний!”
Липнева жара до сварки охоту відбирала.
“Багато руских полягло?”
“Я їх не числив”.
“Хочеш, щоб я тобі почислив зуби?”
Старші розборонювали молодших. “Тю! Скачуть до себе, як когути. Стривай, скакатимеш до шведа”.
“Ти б волів у гречку?”
“Не в твою”.
Побачили сотника, що любив з козаками побалакати. Пристали до нього. “Ваша милосте, чи правда, що швед знову руских розгромив?”
Сотник покрутив носом. “Так не треба казати. Говориться: рускі дрались, як льви, та а т с т у п і л і”.
“Ага, атступілі. А хто тим атступлєнієм командував?”
“С а м і найбільші генерали. Шеремет'єв і Меншиков”.
“А цар?”
“Досить з вас, більше нічого не скажу”.
І сотник, відганяючись від козаків, як від мух, пробивався у свою полкову канцелярію.
“Чули?”
“Хто не оглух, той чув. Або що?”
“Тепер знаємо, чому гетьман під Київ не йде”.
“Чому?”
“Бо не знає, куди швед поверне”.
“Влучив, як пальцем бабці в око. Гетьман генерального бунчужного Максимовича з сотнею компанійців по Кочубея післав”.
“Така честь?”
“Не честь, а щоб не втік”.
“Хто?”
“Дурний! Кочубей і Іскра. Їх мають на горло карать”.
“Де?”
“Тут у таборі, тому й не двигнули його”.
“Не вірю. Таких старшин, щоб на горло карали!”
“А ти гадаєш, що в них не таке горло, як у тебе?”
“Не вірю!”
“Ведуть, ведуть!” — залунало кругом, і козаки, як мухи, обсіли вал, що замикав табір зі сходу.
“Ведуть!”
“Де?”
“Не бачиш? На київськім шляху. Ось яка курява здіймається, як хмара. А в ній, як блискавки у хмарі, компанійців шаблі”.
“Наголо, аж страшно. Такі пани і під топір голови покладуть”.
“Було, що й королям голови стинали”.
“Хто?”
“Люди. Королі людям, а люди королям”.
“Ти бачив?”
“У книжках пишуть”,.
“Або то правда?”
Сурми заграли на збірку.
“Бодай би їм! Навіть глянути не дадуть. Котрий Кочубей, котрий? Кажи!”
“Отсей у повозі направо. Ходи, бо замкнуть на хлібі й на воді, не чуєш? Збірка”.
Не радо спішив усякий на свій майдан, де уставляли сотні, не було т у м у л ь т у при в'їзді Кочубея й Іскри у табір. Гетьман не хотів непотрібно своїх колишніх старшин на

читати