Завантажити

гетьмане, зробиш? — питався Зеленський.— Скараєш чи ні?”
“Власне з думками б'юся, карати чи ні? На всякий спосіб пішло по них і спроваджу тут”.
“Зроби так. Хай не знущаються над козаками. Погано зробили Кочубей і Іскра, що в донощики пошились, а все ж таки вони колишні товариші наші. Як треба покарати, то покарати, але знущатися не слід. Це не по-людськи”.
“Про знущання і бесіди нема,— тер чоло рукою гетьман,— думаю, чи не врятувати б їх”.
Старшини переглянулися по собі. Пригадали собі тую велику небезпеку, на яку виставляв їх Кочубей, Розуміли, що коли б цар повірив був у донос, то покарав би був на горло не лиш гетьмана, але й усіх вірних йому старшин. Так звичайно робили царі, виходячи з того заложення, що гетьман радиться своїх старшин і тому вони вкупі з ним мають відповідати. Ні одного з них не було б нині на світі... А жінки їх, а діти? Чи не подумав об тім Кочубей? Не тільки думав, а може, й хотів. Він і його дружина, горда Любов Хведорівна. Помилувати Кочубея, значиться, і на будуче виставляти себе і діло на нову небезпеку. Хто раз ступив на таку дорогу, той не заверне з неї. Доносив цареві, побіжить з доносом до короля. Натура вовка до ліса тягне.
Довго думали старшини.
Гетьман ніби заснув.
Ніхто не догадувався про його гадки, його важку боротьбу між розумом і серцем.
Серце пригадувало Мотрю, розум казав покінчити раз із Кочубеєм. Поки його, поти й небезпеки. Що значить донощик Кочубей супроти діла, на котре рішився гетьман!.. Хай гине!.. “Спасай його!” — благав голос, що нагадував Ковалівку, Бахмач, останню любов, як останній погідний день осінній.
Не міг рішитися, рішення віддав старшинам.
“Що мені робити з Іскрою і Кочубеєм? Порадьте, кажіть! Як скажете, так і буде”.
Питання заскочило старшин.
Зеленський: “Маємо їх судити?”
Горленко: “Ніби так, тайним, товариським судом”.
А Ломиковський: “Треба виконати присуд”.
“Конче?” — спитав гетьман.
“Так”.
“Чому?”
“Бо не виконати не можна”.
“Але можна зробити так, щоб і виконувати не було на кім”.
“А як знов до москалів підуть? Чому ж не втікали, заки їх арештовано? Мали час. В Осипова протекції шукали. Берім таке. Ми переходимо до шведів, Кочубей та Іскра остаються на Україні і — тріумфують. Цар нагороджує їх, вони все до своїх рук прибирають. Подумати тільки, що станеться тоді з родинами й маєтками близьких тобі людей”.
“А з воєнного боку,— почав Горленко,— ще гірше. Залишиться таких два визначних старшини як Іскра й Кочубей. Кочубей знає всі ходи й переходи, всі наші секрети. Підіймуть народ проти тебе, зчиниться нова домашня війна. Годі милувати їх”.
“Не знаю,— відповів гетьман,— чи цар мені їх до помилування предложить. Мабуть, ні. Мав би милувати, помилував би сам. Цар тільки присуд виконати велить тут для більшого постраху, щоб ніхто на гетьмана доносити не важивсь”.
“Отож-то і є! — підхопив Ломиковський.— Кара на Іскру й Кочубея піднесе авторитет гетьмана в очах старшин і народу. Може, це і здержить не одного від подібного кроку. Будуть боятися. А пустиш чи дозволиш виховзнутися їм з-під меча Феміди, так скажуть: “Можна доносити на гетьмана. Не карає”.
Гетьман бився з гадками. Пригадувася йому Пилат і вмивання рук. Не хотів того. Шукав якоїсь розв'язки. “А коли б я здержав екзекуцію і від себе царя о помилування просив, як гадаєте, панове?”
Ломиковський стояв на своїм: “Того ніяк не годиться робити. Цар може наново розглядати діло, може й нас покликати на суд, а в першу чергу — Апостола. Не знаю, чи видержить хто катування московські, а говорити на муках є тепер що”.
“Це правда, є тепер що зізнавати”,— притакували старшини.
“А винен же Кочубей чи ні?” — спитав нараз гетьман.
“Перед царем — ні, перед Україною — так”.
“Щоб придобритися цареві, зраджував наші тайни”.
“Свого гетьмана продавав”.
“Давнього товариша й добродія”.
“Що, дякуючи йому, дійшов до маєтків і значіння”.
“Треба раз покінчити це діло”.
“Треба”.
“Треба”.
Всі притакували, один Орлик мовчав.
“А твоя гадка яка?” — спитав його гетьман.
“Моя річ, ваша милосте, писати. Хай говорять старші”.
Гетьман глянув на свого писаря з-під ока.
“Молися. Пилипе, яко хощет Господь, да устроїт”.
Орлик очі опустив.
 
* * *
Гетьман відпустив старшин і залишився сам. “Значиться, треба покарати. Важко”.
Нараз пригадав собі Чуйкевича. Не слід, щоб він був у таборі. Він же Кочубеїв зять. Казав покликати його.
 
* * *
“Ти не жінка, а козак. Не потребую таїти перед тобою правди. З тестем твоїм погано діло стоїть. Цар хоче скарати його на горло. Присуду я ще не читав. Може, він і не такий то жорстокий, Бог ласкав”.
Чуйкевич мовчав. Дивився перед себе. Гетьман глянув на нього і продовжив: “Тесть твій завинив. Не переді мною, а

читати