Завантажити

перед справою. Доносом своїм міг на цілий край стягнути велику біду, міг попсувати всі наші сподівання”.
“Міг”,— потвердив Чуйкевич.
“Жаль мені тебе. Хоч вчинок тестя на зятя ніякої тіні не кине, а все ж таки прикро, бо це тесть. Розумію і співчуваю тобі”.
Гетьман подав Чуйкевичеві руку: “Ще більше жаль мені твоєї дружини. Це ж донька, котра все ж таки батька свого любила. Не треба її саму в такому горю оставляти. Їдь у Батурин, розважай, потішай, кріпи. Скажи, що гетьман жаліє Мотрю Василівну і співчуває її горю, але, бачить Бог,— для загального добра треба завдати ґвалт своїм почуттям особистим”.
Чуйкевич поклонився.
“Їдь тоді зараз, таки нині. Візьмеш козаків, десятків два, батуринців. Дорога не близька, поспішай. Ломиковському скажу, щоб вирядив тебе”.
А помовчавши хвилину: “В Батурині маю для тебе роботу. Слухай!”
“Слухаю милості вашої”.
“Батурин резиденція наша. У війні всяко з резиденціями буває. Вони в першу чергу виставлені на небезпеку. Там усякого мого добра чимало. Дам тобі повновласть порядкувати ним. Що можна добре в землю зарити або замурувати, зарий і замуруй, що ні — приладь, щоб скоро можна на палуби покласти. Опіці Божій поручаю тебе”.
Гетьман пригорнув Чуйкевича до груди. Той чув, як щось здавило його за горло, запекло в очах.
Насилу здержуючи сльози, вибіг з шатра.
Гетьман проводжав його очима.
“Так воно, так! Терплять невинні люди. Жаль такого доброго козака. Пильний і терпеливий. Не висувається вперед, не жадає для себе багато. Таким найгірше на світі. За те нагородив його Бог тим, чого другим відмовив,— Мотрею. Терпить за себе і за неї, бо любить її. Тяжко йому. А невже ж мені легко?”
Гетьман подзвонив за чурою.
“Подати мені коня!”
“Хто поїде ще?”
“Два чергових старшини і ти. Більше ніхто”.
 
* * *
Гетьман об'їхав табір і повернув на польову дорогу. Пустив свого сивого вперед. Оподалік їхали старшини і чура.
Хвилювала степова трава, пахли квіти, сонце пекло.
Гетьман довго не вертав до табору.
 
В БАТУРИНІ
Чуйкевич їхав і думав про Мотрю. Знав, що вона вернула з прощі і з хутора переїхала в Батурин у батьків двір, на котрому декілька світлиць відведено для молодого подружжя. В другому дворі жила Любов Хведорівна, відокремлено, як покутниця.
Біля неї була лише одна людина з прислуги, варта не допускає нікого, можна собі уявити, що діється в душі тієї гордої жінки.
Чуйкевич не жалів тещі. Багато нагрішила. Тестя жаль було, слабий, дав намовити себе до злого.
“Що робить Мотря?”
Не так то давно розлучився з нею, а здається,— роки, не зазнав її ласки, а тужить, як за коханкою, не жалувала його, а він віддав би тепер половину свого життя, щоб облегшити її горе.
“Що робить Мотря?” І на тую згадку принаглював коня. Козаки-батуринці насилу поспішали за ним. Ніде не спинялися довго. Спочивали стільки, щоб не заїхати коней. Добрий кінь — річ дорога. А ще в час війни.
На останньому нічлігу снилася Чуйкевичеві Мотря. Нищим роздавала гроші. З піднесеною головою, горда.
Такою на своє превелике диво він і застав її.
Стрінулися в городі, як тоді, в Ковалівці, коли з листом від гетьмана приїхав.
Не дзвонили пільні дзвінки, не цвіла дівина, стара няня не шкандибала в покої, підпираючися костуром.
Мотря, почувши тупіт кінських копит, пустилася до брами.
Зіскочив з сідла, підбіг, пригорнув до себе.
Усміхнулася усміхом сумовитим.
“Ти звідки тут узявся?”
“Гетьман прислав”. "
“Гетьман? По що?”
“Невже ж не рада, що приїхав?”
“Рада, але по що він тебе прислав? В канцелярії тепер багато роботи”.
“Більше ніж сил і часу. Але і в Батурині не сидітиму даром”.
“Сподіваюся”.
Прямували до оброслого виноградом ґанку, і Чуйкевич розказував своїй дружині, по що його гетьман прислав.
“Видно, нічого доброго Батуринові сподіватися”.
“Звичайно, війна, а це столиця”.
“Так я собі й гадала. Знаєш, батуринці начеб щось прочували, готовляться. Направляють вали, прочищують рови, частоколи скріпляють. Звідси видно. Ось глянь”.
Стояли на східцях, і Мотря рукою показувала в напрямі замку: “Бачиш, навіть вежі лаштують. Час позрушував каміння. Такий гарний замок. Гармати теж попрочищували й наготовили кулі”,— додала тихішим голосом. Не боронила, коли муж взяв її руку і приклав до своїх уст.
“Ходжу туди щоднини”.
“Куди?”
“А на замок”.
“Що ж ти робиш на замку?”
“Помагаю. Жінки теж працюють. Невже ж я гірша від них?”
“Краща”.
“Не жартуй”.
“Говорю щиру правду”.
“Тихо вже!”
І рукою затулила йому уста.
(Боже ти мій, вона, мабуть, не знає! Мабуть, ще вість до Батурина не наспіла про допити Кочубея, про муки і кару! Як їй це сказати?)
“Тільки й моєї потіхи, Іване,—

читати