Завантажити

воювати ніхто не може. Слухайте мого плану. Він такий. Король Карло повинен з одною армією простувати до Москви, а інші сили післати на Петербург. Зруйнувати його, забрати землі новогородську та псковську, щоб приневолити Петра податися в північні надволжанські землі, де земля не так родить, як від Москви на південь. Випертий з укріплених городів цар муситиме прийняти баталію в чистому полі, а в чистому полі його солдати проти хороброго шведського війська не устоять”.
“Ніяк не устоять”,— притакнули старшини, починаючи балачку над воєнним планом. Був це предмет найлюбіший їх серцю. Запалювалися і забігали в подробиці, яких до загального плану годі втягати. Гетьман не перебивав. Хай вибалакаються. Даром такі розмови не минають. Можна з них дечого навчиться.
“А ми? — спитав Зеленський.— Яке наше реnsum, гетьмане?”
“Наша річ відбивати українські землі і прибирати їх до наших рук. По чуже не підемо. І в себе роботи багато. Шведському війську, як знаєте, маємо давати харчі, а воєнні наші операції залежатимуть від головного плану, на котрий згодиться Карло. На нині хіба досить. Дякую вам. А язик за зубами добре держіть, бо цар не спить”.
“Царський кнут, як меч Дамокла, висить над нами”.
“Відсунемося від нього”.
“Краще зломити його”.
“Цар, стиснутий з різних боків, попросить Карла о мир”.
“І підпише пункти, які він подиктує”.
“Поки підпише,— зауважив гетьман,— треба написати до нього. Годиться привітати царя з днем Петра святого, це тезоіменство його. Побажаємо йому вікторії і таке друге”.
“Чеши дідька зрідка”,— усміхнувся Горленко.
“І ще одно. Відомо вам чи ні, що цар велів нам двигнути табір під Київ і ждати там аж до другого наказу”.
Старшини здивувалися. Зачувши, що наказ такий прийшов, але від гетьмана вчули його вперве.
“Підемо?” — спитали всі враз.
“Будемо поспішать помаленьку,— відповів, усміхаючися, гетьман.—Не зашкодить пройтися”.
 
* * *
Біля воріт спиняла когось варта. Гетьман післав довідатися хто.
З Києва гонець, від Веляминова-Зернова.
“Зернов, це той, що Кочубея віз. Певно щось про його діло переказує”,— зауважив Орлик.
“Про Кочубея? — повторив гетьман і нахмурив чоло.— Це не гаразд. Нічого доброго з того діла не вийде, чує серце моє”.
“Сам собі винен”,— зауважив Зеленський.
“Перейдіть, панове-товариші, до моєї відпочивальні, а я гінця в першому переділі прийму”,—сказав до старшин гетьман.
Перейшли.
Апостол хвилювався.
“Журишся сватом?” — пристав до нього Ломиковський.
“Невже ж тільки ним? Ціле це діло вельми небезпечне. Бог зна, як воно скінчиться”.
“Будемо борониться”.
“Але як?”
“Один за всіх, а всі за одного. З нами гетьман”.
“Тільки й потіхи, що він”.
Пильно поглядали на занавісу... Не розхилялася.
“Довго гетьман бариться”.
“Коли б не щось лихого”.
“І на найгірше треба бути готовим”.
Увійшов гетьман. В правій руці тримав лист, ліву за пояс ховав, щоб не показати, що тремтить. Старшини очима до вуст гетьмана прилипали. Він мовчав.
Мовчанка робилася нестерпно довгою.
Над шатром лопотіла хоругва, її кінці попали на віконце, і в шатрі зробилося тьмяно, ніби хмара повисла над шатром.
“Царський суд присудив Кочубея й Іскру на смерть. Цар присуд ствердив”,—сказав гетьман. Голос його звучав виразно, але придавлено.
Апостол відвернувся до вікна. Не крутив закарлюченого вуса, не підносив лівої брови, стояв, як мур. Ніхто не відзивався до нього, хвилину всі мовчали. Шанували його жаль.
“Вічний упокой даруй. Господи, неспокійній душі Василя Леонтієвича”,— прочитав Зеленський.
“Вічний упокой йому й Іскрі”,— підхопили другі.
“Хоробрий був козак”.
“Аж на старість лихий його опутав”.
Апостол шукав своєї шапки.
“Ось вона, пане полковнику,— подав йому Горленко.— Йдеш?”
“Піду пройтись”.
Розпрощався.
 
* * *
“Жаль миргородському полковникові свого свата”,— зауважив Ломиковський.
“Все воно свій чоловік... Коли ж їх скарали?”
Гетьман розгорнув лист: “Ще не скарали. Саме повідомляє мене Зернов, що обох донощиків на царський наказ до Києва привіз. Цар доручає мені екзекуцію Кочубея і Іскри”.
“Велика честь!”
“І я так гадаю. Велика мені честь сповняти такий наказ. Невже ж я кат? Судити не давали, а на горло карати кажуть. Нібито в мене мордівня яка чи що!”
Гетьман сердився. Долішня його губа тряслася. Чоло то морщилося, то вигладжувалися складки. Аж сів і лице лівою рукою накрив.
“Гей, гей Кочубей!— зітхав Горленко.—Такий знатний старшина, і на горло карають. Оставляй маєтки, землі, гроші, усяке добро і голову на колоду клади”.
“Щастя його, що в Москві не карали. Там умертвлюють помаленьки, щоб посмакував, що таке смерть”.
“Дикуни!”
“А як же ти, пане

читати