Завантажити

дякував йому за корисну і справну вислугу, нагородив щедро і вгостив на славу.
“Діло добігає до кінця, а тоді пічнеться що лиш властива акція з новими союзниками. Поїдеш, отче, до княгині Дольської і перекажеш її наш привіт і щиру подяку. Завтра мої старшини довідаються правди. Нині я їх приготовив до того. Поки що все складається щасливо. Старшини написали мені прохання, щоб я переходив до Карла. Завтра письмо буде в моїх руках”.
Тринітар затирав руки. “Ad maiorem gloriam Dei. Все в божих руках, ясновельможний пане”.
“Авжеж, що не в наших. Волі божої нікому не минути. Робимо, що можемо, совість наша спокійна. А тепер скажи мені, де гадаєш сю ніч ночувати? Я казав би, оставатись у таборі. Кендзєровський відпровадить тебе до Орлика. Це зараз недалеко від мене. Добре?”
“Як ваша милість прикажуть”.
Гетьман добув зі скрині одяг, шаблю і шапку. Тринітар перебрався.
“І спереду, і ззаду, хоч куди козак,— жартував Мазепа, повертаючи ним вправо і вліво.— І рідна мати тебе не впізнала б, такий молодець”.
В таборі трубіли на сон.
Пустіли майдани і мовкли вулиці. Над табором зоряна ніч розпинала свій великий намет. За табором, якраз проти головних воріт, на задуманім виднокрузі викочувався місяць, великий і червоний... “На розлив крові”,— казали вартові.
Надійшов Кендзєровський. Гетьман велів йому провести гостя до мешкання генерального писаря.
Гетьман вийшов перед своє шатро. Здалеку дивився на табір, на курені й намети, на вози і коні, що вкрили собою широкі поля, аж геть під виднокруг.
Хто і пощо стягнув тих людей з цілої України, відірвав від землі і від родини, від звичайного життя? І що станеться з ними за місяць, за два? Чи багато залишиться в живих, а ті, що згинуть, чи гадають про те тепер, в ту зорішливу ніч, що так і тягне тебе в рідне село, у вишневий садок?
На чий зазов прийшли ті люди сюди, на гетьманський чи царський? Свідомість їх пригнала чи послух і мус, гроза царської кари?
Гетьман дивився на зорі, ніби відповідь у них читав. І вони розсіяні по небу, як у безладді, а на ділі в карності і в порядку. І вони кружляють там, а тут люди, скрізь мус. Позбутися страху, визволитися з примусу сліпого і пройти свою власну дорогу, слухаючи розуму й совісті своєї,— це найбільше завдання людини...
Гетьман глянув на місяць... Який же він червоний! Грізний!
Вернув у шатро і засів до своєї роботи.
Писав поза північ.
 
* * *
Десь далеко в хуторах і селах співали другі півні, коли нараз почувся тривожний крик. Гетьман підійшов до віконця. Вартові стояли на своїх місцях, але вулицями бігли люди, одинцем і гуртами: Лускали чоботи, дзвеніли шаблі, лунали незрозумілі крики, зливаючися в один тривожний гул. Гармаші підбігли до гармат лаштувати їх.
“Без мого окремого наказу ані одного стрілу! — крикнув до них гетьман.— Під карою смерті, зрозуміли?”
До гетьманського шатра біг генеральний писар. Побачивши гетьмана, спинився. “Прошу милість вашу в шатро — в потайник”,— додав ледве чутно.
“Що таке?”
“Бунт”.
“Де?”
“В прилуцькому полку почався. Скрізь табором піде”.
“Де обозний?”
“Обозний сотні на вдар готовить”.
“На вдар?”
“Щоб придавити бунт”.
“Що ви це? На вдар? Битву робите в таборі? Подуріли!”
Сердюцькі відділи виступали зі своїх курінів і оточували майдан, на котрім стояло гетьманське шатро. Тихо, скоро, справно. Ніби живий мур виростав кругом гетьманської домівки.
Направо від головних воріт клекотіло. Гадав би хто, повінь прориває греблю і грозить потопом табору. Вже й стріли починали лунати, а по них пронизливий крик.
Ломиковський відмежовував певними й вірними сотнями прилуцький полк від решти табору.
На кордон напирали; він хитався, то подавався взад, то випинався вперед.
Козаки з других полків, що забарилися були в прилучай, хотіли вертати до своїх, їх не пускали, гадали, що бунтарі, приходило до рукопашного бою... Крик, шум, рев...
З бічної вулиці біг Апостол. “Ваша милосте,— говорив задиханий,— не е к с п о н у й т е себе! Благаємо вас, Іване Степановичу, іти в шатро! Табір нездисциплінований, люди непевні, товпа”. Брав гетьмана попід руки.
“Лиши! Не піду! Чого хочуть?”
“Всіляко кажуть. Хтось вість пустив, що гетьман військо покинув,— утік”.
“Коня!”
“Милосте ваша, стійте!”
“Коня мені в цю мить!”
Привели три.
Червоний місяць зайшов, небо хмарилося, в таборі робилося темно.
“Посвітити мені!”
З шатра винесли кілька смолоскипів, запалили, підняли вгору.
Гетьман скочив на коня, праворуч — Апостол, ліворуч — Орлик.
“Перша сердюцька сотня зі мною!” — подав наказ.
Гаркнули бубни, залунав тупіт чобіт, білий гетьманський кінь гордовито ступав.
Смолоскипи, як огненні бунчуки, маяли над головою.
Спинилися біля кордону, який насилу

читати