Завантажити

відповісти перед судом Божим, бо не лиш з вибору вашого, але і з волі Божої я свій уряд дістав”.
Гетьман схвильовано ходив по шатрі.
“Як діти пристаєте до мене: переходи й переходи! Легко це сказати, але важко зробити. Чи погадали ви про цей перехід? Коли б тут не було московського війська, то інша річ.
А так — вони стежать за нами, підзирають кожний крок. Зараз спитають: “А куди, а як, а чому?” Козаки розкинені по всіх усюдах, їм прийшлося б перебиватися насилу, щоб до нас добиться”,
Старшини очима за гетьманом водили.
“Та не гадайте, що я не хочу послухати вас. Як що ви хочете, щоб зірвати з Петром і шукати собі нового, може, й кращого союзника, так я поперек вашої дороги не стану, щоб ви опісля нарікали на мене. Прошу, подайте мені на письмі своє бажання, ось папір, а тут чорнило. Будь ласка!”
Гетьман рукою показував на стіл: “Сlаrа расta claros fasiunt amicos. Пишіть!”
Гетьман піднявся з місця: “Пишіть, панове, а я піду й відпочину хвилину. Втомився я”.
 
* * *
Гетьман знав, що таке письмо це не легка річ. Історичний документ. Будуть перечитися. У всякого буде своя гадка. Не скоро зведуть їх докупи. Гетьман не хотів їм заважати. Пішов до третього переділу.
“Як же маю писати?” — питався Ломиковський.
“Пиши, як розумієш,— відповів Апостол,— прочитаємо і справимо. Не зразу Рим збудували”.
Товариство замовкло на хвилину. Гусяче перо скрипіло по папері.
Апостолові важко було тихо сидіти. Взяв Горленка набік і, закарлючуючи вус, шептав йому до вуха: “Це треба нам було давно зробити. Боюся, чи не запізно”.
“Краще пізно, як ніколи”,— відповів Горленко.
“А що ж наші жінки й діти? — спитав Апостол.— Як ми їх оставимо на помсту москалям?”
Горленко задумався: “Треба буде і їх покликати до себе. Перейдемо разом, а як ні, то й залишити в якомусь городі, подалі від воєнного пожару. Та об тім ми ще побалакаємо з Іваном Степановичем. Він голова”.
“Авжеж, що не хвіст, такий як Кочубей”.
“Гей, гей, Кочубей!” — промовив Горленко і зітхнув.
“Такий богатир, такий пан і під батіг спину наставив”.
“Бо дурний. Жінці потурав”.
“Жінку люби, та ума не губи”.
“Отож і я кажу!”
Підступив до них Орлик: “Цитьте, не заважайте генеральному обозному, хай пише”.
“Я вже написав”,— озвався Ломиковський.
“Так прочитай вашець”,— відповів Апостол.
“Хай Орлик прочитає
“Ні, ні, хто писав, той хай читає. Не всякий його письмо розбере”.
Ломиковський читав. Зараз по першому реченні його зупинили. Письмо починалося звичайною формою: “Ихь царского пресвітлого величества войска запорозкаго генеральніи старшины и полковники”.
“Так не можна,— казав Апостол.— Тут діло не про царя, а про нас і гетьмана”.
“Про Україну”,— додав Орлик.
“Пиши: ,Наш ясновельможний і вельми ласкавий пане гетьмане і добродію'”.
Довго перечилися, заки справили письмо від початку до самого кінця.
“Прочитай ще раз ad ovo”,—домагався Апостол.
Ломиковський насилу прочитав сильно посправлюваний і почерканий концепт. “Що предложивши, зичим вашей ясновельможності доброго здоров'я”,— закінчив.
“Ні, так не йде!— зауважив Горленко.— Краще пиши: ,Що предложивши, наше вірно прихильнoє вашій ясновельможності засилаємо поздоровленіє'”.
“І так ні,— противився Зеленський, котрий довго мовчав, ніби з останніми сумнівами боровся.— На мою гадку, ось як слід написати: ,Сіє докладаєм, не тільки радячи, але і велиці просячи, жеби старшіи над нашим войском козацким будучії не рознилися для своїх приват мислями своїми і один над другого чести своєї не приносили, але спольною братерскою вяжучися любовю, щирим совітом діло тоє Божоє, великеє вкупі з регіментарем, паном гетьманом своїм орудували, котрому доброго і довготрівалого здоров'я і щасливого во всем поведенія заживати зичим і Господу Богу Оного в сохраненіє своє особенноє із глибин душ наших щире йому вдячних поручаєм'”.
Перечилися за чергу в підписах, аж вирішили, щоб підписувати поазбучно.
Підписали.
“Фу! Та й утомився! — сказав Апостол, передаючи Горленкові перо.— Аз, буки, віди, глаголь... так, це на тебе черга”.
“А тепер хай писар гарно начисто перепише”.
Орлик не згоджувався. Хто начорно концептував, хай і начисто пише.
“Ей, Орлику! — накивував йому пальцем Апостол,— щось ти мені нині дуже від усього відпрошуєшся. Чи не маєш ти, мосьпане, яких задніх гадок і інтенцій?”
“Я?”
“Ти, Орлику, ти”.
“От і вигадав миргородський полковник”.
“Уважай!”
Ломиковський переписав на повному листі паперу, і старшини підписали вдруге.
“Це для Івана Степановича, а чорновик хай Ломиковський для всякої безпеки сховає. На ньому теж наші імена стоять”.
Розійшлися.
 
ПІДДАВСЯ
 
Гетьман слухав, як гуторили старшини. Знав, що і як вони

читати