Завантажити

цікавий, що пише Саrolus rex”.
“Добре пише”,— відповів, заїдаючи смачні пиріжки, тринітар.
“Гадаєш?”
“Знаю, ваша милосте. Ваша милість будуть вдоволені своїм покірним слугою, котрий перетерпів страсті і мало що не був умертвлен за свою вірну службу”.
“Яка служба, таке й возмездіє, отче. Гетьман Мазепа розуміється на речі”.
Тринітар припіднявся з місця. “Сratias ago magnificentiae vestrae”.
“Еrgo, ad rem!” — сказав гетьман, підводячи патра до своєї умивальні.
“В давнину гостям ноги з дороги мили, а гетьман свому гостеві змиє спину”. .
“Добре, що не голову. Саrolus rex xотів мені на голові писати, на тонзурі. Та я не дав. Тонзура — річ свята. До того, хоч як її прикрий, може вилізти на верх, і тоді був би с а м о й б о л ь ш о й с к а н д а л”.
“І били ж би козаки, пізнавши патра”.
“Ой били ж би, милосте ваша!”
“Обнажай тілесо своє, преподобний отче!”
ПІДПИСАЛИ
Гетьман Мазепа мав повне право бути вдоволеним з того, що вичитав на спині патра. Король Карло, йдучи слідами свого попередника Карла Х Густава, гарантував гетьманові й українським станам Jus totius Ucrainae antiquae vel Roxolaniae, на цілій області, на якій є східна церква й на якій народ балакає окремою від московської і польської українською мовою.
Це обновлення шведсько-українського договору з року 1657 було безперечно переводним дипломатичним успіхом гетьмана Мазепи, котрий не вдоволявся станом свого теперішнього посідання, а невтомно прямував до об'єднання всіх українських земель, кажучи, що як летіти, то з великого коня.
Цей великий кінь і стояв отсє перед ним готовий до дороги.
Король Карло признавав Україну самостійною державою, а її гетьмана титулував князем і гарантував, що титулу цього і всіх йому належних прав не нарушить. Війська шведські, які увійдуть на Україну, будуть оставатися під начальним керуванням українського князя-гетьмана і всі українські землі, які добудуть шведи, належатимуть до України. В забезпеку, що Україна зі свого боку додержить договору, король Карло вважав потрібним на час війни обсадити своїми військами городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч.
Крім писаних пунктів отець тринітар передавав гетьманові від короля деякі усні інструкції. Від нього довідався Мазепа, що договірний акт виготовляє перший міністр короля Карла, граф Піпер, і що при найближчій зустрічі цей важкий історичний документ підпишуть оба контрагенти, себто король Карло XII зі своїми відповідальними міністрами і князь Мазепа з українськими генеральними старшинами.
Гетьман перехрестився тричі.
“Богові хай буде дяка”.
“Во віки віков”,— додав від себе патер.
“А тепер,— звернувся до нього гетьман,— підеш, отченьку, до нори”.
“Я?”
“Не бійся. Нічого тобі там не станеться. Це так про людське око. Поставлю сердюків на варті коло холодної, а вночі покличу до себе, нібито на допит, а. насправді на вечерю. Завтра спічнеш, а там подумаємо, як діло повести далі. Кривди за свою службу не матимеш”.
“Вірю”.
Патер накинув на себе кобеняк, понурив голову, як винуватець, і пішов під сторожею сердюків, котрих покликав гетьман, наказуючи їм, щоб добре стерегли цього чоловіка й не дали йому зробити ніякої кривди.
“Щоб йому ні один волосок з голови не злетів!”
 
* * *
Надходили старшини.
Орлик і Ломиковський стояли біля окопів і палко розмовляли між собою.
Головною вулицею табору надходив прилуцький полковник Горленко. Козаки робили йому дорогу і здоровили. З бічної, перехресної, вулиці, видно було лубенського полковника Зеленського. Йшов зі своїм писарем полковим, живо розкладаючи руками. На всіх помітне було якесь збентеження, мало того — тривога.
“Спішно їм приставати до шведів,— казав гетьман,— Доведу до того, що зажадають від мене, щоб не казали пізніше, що це було моє бажання, а не їх воля, і що гетьман самовільно на таке важне діло рішився”.
Відсунув ворітця і підійшов до першої сторожі.
Сонце сходило з полудня. Табір був озолочений його блиском. Гетьман залюбки дивився на цей великий, живий образ, повний гамору і руху. “Січ,— погадав собі.— Що ти вдієш! Де не станеш табором, робиться з нього кіш. Не так, як у других арміях. Тут є своя традиція, свій темперамент, з котрим треба вождеві числиться. Віддавати тих людей під московську команду, значить, відбирати їм охоту битися за отсе їхнє, власне життя. А який це вояк, що нерадо б'ється? Цар хоче мене зробити вождем над своєю кавалерією, а Карло віддає усі воєнні сили, свої і мої, які лиш будуть на Україні, під мій начальний провід. Це різниця. Ще й яка!”
Орлик і Ломиковський побачили гетьмана і кланялися йому. Гетьман рукою покликав їх до себе.
“Ось і Зеленський надходить, і Горленко”,— сказав гетьман.
Ломиковський кивнув їм, щоб скоріше йшли. Ті прискорили крок.
Зеленський відправив свого писаря і

читати