Завантажити

наготи, а боявся, щоб йому не відібрали того ріжка, який йому з цілого маєтку залишився.
“Та це він ріжок з табакою має”,—відповіли козаки.
“Та й табака якась диявольська, ніби перець у ній і вапно. Хто спробував, чхає, ніби носатина в нього. Він, мабуть, і не наш. Дряхлий, тіло м'яке і кість тонка — чи не шляхтич який!”
Гетьман глянув і мусив признати козакам правду. Шпигун на козака не скидався. Казав йому дати шаровари і кобеняк і відвести до свого шатра.
Писареві тієї сотні, на котрої території збулося це кровопролиття, велів розслідити справу й подати звідомлення до полкової канцелярії.
Вертаючи в шатро, думав над тим, як тяжко втримати карність на війні, коли в таборі діються такі безправства. Поняття самосуду над злодієм, зрадником і шпигуном так глибоко вкорінилося в психіку народну, що важко вирвати його з корінем.
ШПИГ
“Ось і він!” — сказав Орлик до гетьмана, наближаючися до окопів, які відділяли гетьманову квартиру від решти табору.
Поміж двома сердюками стояв середнього росту чоловік, вже немолодий, з хитрими очима, що гляділи спідлоба, як у зловленого до клітки звірка.
Він уже подобав на чоловіка, був обмитий і причесаний гладко. Тільки лиця подряпані і голова світить плішами.
Побачивши гетьмана, поклонився низько, раз і другий, ніби хотів звернути на себе увагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо і не казав його віддати під суд.
Гетьман глянув і — став. Здвигнув раменами, підняв високо брови і мало не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою і тільки дав рукою знак, щоб сердюки йшли собі геть, а до шпига промовив різко: “Ступай!”
Цей втретє покірно похилився і, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до шатра, з котрого гордо маяла хоругов з гетьмановим гербом. Гетьман з Орликом за шпигом ішли.
Орлик мовчав, але цікавий був, що це за птиця. Невже гетьман знає його?
Гетьман підняв важку занавісу, впустив загадкового чоловіка й вернув до Орлика й Ломиковського.
Скоро вислухав їх і велів на заході сонця прийти з Апостолом — побалакають.
“До побачення!”
Орлик і Ломиковський не відходили.
“Не спішитесь?”
“А безпечно вашу милість оставляти сам на сам з непевним чоловіком?” — спитав Ломиковський.
“Нікому не кажіть. Це мій чоловік. Найповніший у світі. Розкажу вам пізніше. Варта хай нікого в шатро не пускає, нікого! Прощайте!..”
“Свят, свят, свят! — казав гетьман, подаючи тринітареві руку.— Але ж потерпіли ви, отче, страданія і то не від ворога, а від моїх людей”.
“За добре діло варт і муки прийняти”.
“Авжеж, авжеж. Але чого це ви так неуважно йшли через табір?”
“На моє нещастя сотня, яку я назвав, що нібито до неї належу, відійшла кудись з табору, і це було причиною мого страждання. Але це ніщо. Хто терпен, той спасен. Волосся відросте, жаль тільки зубів. Здорові були”.
“Ще й який жаль. Добрі зуби — то й шлунок добрий, а добрий шлунок — це основа здоров'я. А до того тепер такі часи, що іноді й кусатися треба”,— і гетьман усміхнувся, показуючи свої здорові, білі зуби.
“Сідайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а отсе пиріжки. Живіться. Зі страху, мабуть, зголодніли”.
“Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили”.
“Козаки, як вовки, не хотів би я їм попастися в руки”.
“Я теж удруге не рад би. Добре, що з цеї халепи вийшов. Але ж бо били!”
“Били?”
“Ой били, ваша милосте, ой били”,— лементував патер.
Нараз гетьман ніби щось пригадав собі і зжахнувся.
“А листи? Чи не відібрали у вас також і листів? Ради Бога, кажіть!”
Патер побожно зітхав, схрестовуючи на грудях руки.
“Говоріть! — наглив його гетьман.— Треба ж їх пошукати, заки попадуть комусь у руки, що знає латинську мову”.
Патер хитро підморгнув очима.
“Отже?”
“Отже, лист тут...”
“Де?”
“На плечах, милосте ваша, на плечах”.
“Як то на плечах?”
“Виписаний на голому тілі. А в ріжку не табака, а порошок. Треба ним обмити спину, а тоді ваша милість прочитають власноручне письмо його королівської милості Карла XII”.
“Тому ти так, отченьку, боронив цього ріжка”.
“Авжеж, що тому. Без нього й письма не відчитаєш”.
“Ну,— здвигав раменами гетьман,— чого вже люди в тій війні не вигадують, далі й найбільша осторожність не допоможе, хто хоче перехитрити — перехитрить”.
“Спосіб на спосіб, аж дійде до того, що війна стане н о н с е н с о м”.
“Почекаємо ще трохи,— сміявся гетьман.— Відколи світ, відтоді й війна, і поки його — поти й війни. Дурний, хто вірить, що людей можна перетворити в ангелів. Але ви, отче, кріпіться, їжте й пийте, бо хоч який ми маємо респект перед духом, але й тілу треба його т р і б у т у м віддати”.
“Віддайте кесареві, що кесаря”.
“Авжеж. Так ото festina,venerabilis frater, а то мій терпець урветься. Дуже я

читати