Завантажити

беручи Орлика за руку і притягаючи його до свого ліжка.— Сідай. Побалакаємо хвилину. Багато часу не маю, бо нині ще треба бачитися з тринітарем, з отсим шпигом, знаєш”.
Орлик сів на краєчку лавки. Голова йому горіла.
“Хвилюєшся?— почав гетьман.— Розумію тебе. Жінка, діти. Що ж! Кажи. Коли в тебе сили нема, я не налягаю, іди до них. Важко мені оставатися без тебе, але не хочу, щоб Орлик в куропатву перемінився. Краще випущу його з клітки, хай летить”.
Орлик віри вухам своїм не йняв. Чи справді він це чує, чи лиш йому в маренні верзеться.
“Кажи, Пилипе, кажи! Ще час. Ще можеш умити руки свої, як Пилат, простять тобі. За декілька днів, може, буде запізно. Рішайся!”
Орлик не зчувся, коли коліна його опинилися на долівці, а голова припала до постелі. “Пане мій! Не проганяй мене від себе. Не гідний я ласки твоєї, не варт бути вірником твоїм, бо я лиш чоловік. Але — поборю я ворога в собі, не зраджу тебе, як жінці і дітям своїм щастя бажаю”.
Почув долоню гетьмана на своїй голові.
“Не добру клятву проговорив ти, Пилипе. Щастя жінці й дітям своїм бажати і мені вірним оставатися — не все одно. Родина — щастя, і служба вітчині своїй — теж щастя. Подружити ті два щастя з собою — це вже забагато добра. Треба забути про одно, щоб другому служить. Я про все думав, Пилипе. Про жінок і дітей ваших теж. Не хочу їх безпомічними залишати, бачить Бог, як не хочу. Та чи зможу я захистити їх перед важкою рукою царя, котрий навіть Меншикова в злості не щадить, не знаю. І тому, жаліючи тебе, ще раз кажу, як хочеш, іди до них”.
“Остануся біля тебе, Іване Степановичу, аж до смерті”.
“Моєї?”
“Ні, своєї. Так мені. Боже, допоможи!”
Гетьман підніс його і казав сідати.
“Що ж там письмо?” — спитав нараз другим голосом, спокійним, діловим.
“Написав Ломиковський?”
“Покажи!”
Гетьман прочитав. “Отут ще треба справити, Пилипе, щоб сумніву ніякого не було”.
Подиктував в однім і в другім місці змінені речення в тій самій актовій мові, в якій зложене було письмо і якою він писав свої універсали й листи до полковників і до старшин.
“Підеш до Ломиковського, щоб ще раз переписав це прохання і щоб завтра вранці приніс мені. Хай прийдуть також Апостол, Горленко, Зеленський і, розуміється, ти. А тепер зайди до холодної, виведи звідти нашого шпига і достав його тут. Поклич Кендзєровського”.
Орлик розпрощався з гетьманом. Цей ще раз завернув його. “Яко хощет Господь, да устроїт. Пригадуєш собі?”
“Пригадую”.
“А все ж таки маєш час до завтра, роздумай гаразд. Діло велике й важке. Якщо не почуваєш у собі сил витримати біля мене аж до кінця, щасливого або ні, так краще скажи, і відпущу тебе”.
“Витримаю, милосте ваша”.
 
* * *
Кендзєровський перший прийшов. Допоміг гетьманові вбратися і накрив стіл до вечері.
Робив це, коли гетьман не хотів мати ні чурі, ні служок біля себе, довіряв йому. Стародубського полковника свояк дослугувався рангу біля гетьмана, до котрого приляг цілим серцем.
“Що чувати?” — спитав його гетьман.
“Нічого незвичайного. В таборі, як в улику, шумить. Так перед кожним походом буває. Козаки хвилюються”.
“Що кажуть?”
“Всячину торочать. Той клянеться, що на шведів у степу наткнувся і ледве втік, другий запорожців бачив, як із Січі до нас тягнули, третій короля Станіслава десь пізнав, чого хто собі бажає, те й увижається йому”.
Гетьман усміхнувся: “Нашим усе чогось нового захочеться”.
“Надокучила Москва”.
“І ти на тую нуту співаєш? А дух у таборі який?”
“Як звичайно, козацький. Молодики сумують, а старші розважають себе і їх, то жартами, то чаркою”.
“Розважають?”
“Розважають, милосте ваша”.
Кендзєровський бачив, що гетьман не від того, щоб щось веселе почути.
“Вчора був я свідком веселої приключки”.
“Якої?”
“У вдарній сотні прилуцького полку гостилися старшини. Сотник Федір, випивши трохи, куняв. Нараз хтось гримнув:
“В удар!” Старий сотник зірвався, вискочив з куріня, допав коня і сів, але лицем не до голови, а до хвоста. Товариство в сміх. Котрийсь із молодших і каже: ,Ваша милість їдуть назад’.
Сотник страшно подивився на нього.
'Не знаєш, куди їду, так і знати не можеш, чи вперед їду, чи назад. Це одно, а друге, як треба, то поверну конем і поїду вперед, а третє, піди-но ти краще та купи мені табаки' (він родом із-за Збруча й нюхає табаку). Насилу зняли з коня”.
“Краще жартувати, аніж сумувати, але ось і Орлик шпига веде”.
Гетьман гукнув на шпига: “Увійди!”
Цей згорблений увійшов у шатро. Але як тільки опустилася за ним занавіса, випрямив спину і латинським привітом повітав гетьмана. Кендзєровський подав зимну вечерю і налив чарки. Гетьман відправив його з шатра з тим, щоб, як затрублять у таборі на сон, прийшов до нього.
Гетьман з тринітарем по-латинськи балакали. Гетьман

читати