Завантажити

позорище виставляти. І так мають з себе досить. Перебули вони муки царські.
Майдани лежали здебільшого по другому боці дороги, звідти, з-поза куренів і шатер, не видно було того сумного в'їзду. Хіба який чура вискочив, як горобець з-під стріхи, й роззявив з дива рот.
Напереді генеральний бунчужний Максимович на чорному коні. Всі коні підібрані чорні. І компанійці у чорних мазепинках. Половина сотні за Максимовичем перед повозом, друга ззаду. Декілька їздців по боках. Всі з шаблями наголо, ніби не знати яких небезпечних розбищаків везуть. А Кочубей і Іскра, коли б їх навіть пустили, не зайшли б далеко. Ледве живі сидять, скатовані такі. Попідпухали, очей їм не видно. Кочубей насупився, як сич, Іскра злісно дивиться перед себе, втікає від людських очей.
Переїхали табір і повернули наліво, перед канцелярію. Іскрі допомагають вилазити з повозу, Кочубей пробує встати сам, захитався, падає. Його беруть попід руки, як пораненого в битві, і зносять. Компанійська сотня околює будинок, до котрого ввійшли, два стає при вході на варті, з набитими фузіями при ногах. Вечоріє.
 
ЧИТАЮТЬ
На другий день, коло полудня, весь табір виляг на майдан. Козаки своїми сотнями уставилися кругом.
Посередині невеликий круг, туди не пускають нікого. До круга перехід від гетьманського шатра. Сердюцькі старшини пробігають ним, відганяючи людей.
Вже добру годину ждуть. Розмовою скорочують час.
“Замість з ворогом воювати, своїх б'ють”.
“Буває, що свій від ворога страшніший”.
“Не знати, чи й Кочубея приведуть?”
“Мабуть, ні. Хворий дуже”.
“Я сам бачив, як гетьманський хірург до холодної ішов”.
“Хворий, то хай би вмирав. Пощо голову відділювати від тіла. Без голови на страшному суді стане”.
“В руках свою голову принесе”.
“Не він один. Буде таких багато”.
“Цар ласкав”.
“Тихо, вже йдуть!”
Всі очі повернулися в один бік.
Гетьман з Веляміновим-Зерновим наближалися до майдану. Гриміли литаври, тулумбаси ревли. Над гетьманом червоний бунчук хитався, як огненний язик.
Гетьман був у чорній киреї, горностаями підбитій, пояс на сумний бік. На рукоятці шаблі червоний рубін горів. Гетьман задуманий, похмурий, ніби нікого не бачить, ніби всьому не рад. За ним старшини, всі, які є в таборі, канцеляристи теж. Тільки Чуйкевича нема.
Велямінов-Зернов в парадній, золотом шитій уніформі, з орденами. В руці в дудку скручений папір, на шнурку звисає печать.
Входять вільною вулицею на середину майдану. Гетьман за старим звичаєм повертається на всі сторони світа, козаки віддають йому честь. Перша сотня прибічного сердюцького полку стріляє з мушкетів угору, всі враз, як один, “тра-рах!” Птахи зриваються і кружать неспокійно, в повітрі чути порох. Орлик оповіщає зібрання, що цар гетьманові грамоту прислав і царський посол передає її Мазепі. Гетьман розгортає, перебігає оком і каже Орликові, щоб прочитав уголос. Орлик читає голосно, але беззвучно, так і видно, що не з доброї волі читає.
В маніфесті сповіщалося козаків і весь народ, що царський суд присудив генерального суддю Василя Леонтієвича Кочубея і полтавського полковника Іскру на смерть за брехливий донос на гетьмана Івана Степановича Мазепу, котрому його величество цар довіряє за його вірну, довголітню службу й за великі для царя й отечества заслуги.
Гетьман, слухаючи, голову схилив додолу. Зеленський переступав з ноги на ногу. Апостол крутив вус, Ломиковський стискав рукоятку своєї шаблі, Горленка кашель напав. Він рукою прикривав рот, щоб не перебивати читання. Орлик читав:
“Його величество цар ствердив справедливий присуд свого високого суду і пересилає лжеклеветників і облесливих брехунів гетьманові Іванові Степановичеві Мазепі — для покарання. Покарати їх треба негайно та прилюдно, для постраху другим, щоби всякий знав, і відав, і затямив собі добре, яка доля чекає того, що зважиться безчестити гонор і добре ім'я свого зверхника і впроваджувати в блуд його величество царя. Такому не буде ніякої пощади”.
“Амінь!” — промовили духовні, що в святочних ризах з хрестами й іконами уважно й побожно слухали царського маніфесту, який наказано було прочитувати також у церквах.
І знов загули литаври й тулумбаси, гримнули стріли, народ захитався, і гетьман з царським послом в окруженню старшин пустився тою дорогою, котрою і прийшов.
Під хмарами літали наполохані вистрілами птахи і кракали чорні галки.
Присуд став правосильний. Ніякого відклику не було, ніхто помилування не просив.
 
СПОВІДАЮТЬ
З Борщагівки привезено старого попа.
Сповідник відвідав спершу полковника Іскру, а тоді до Кочубеєвої в'язниці увійшов.
Кочубей довго сповідався. Хотів пригадати собі всі свої гріхи, ціле своє довге, багате на добрі і злі вчинки життя.
Важко. Пам'ять згубив. Рветься, як трухла нитка.
Відгребував з хламу минулого давно забуті події, і вони

читати